Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ну маєш, — здушено озвалася вона, коли містер Даял вручив їй кошик.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, — сказав він, зручно обертаючи голову, щоб роздивитися її іншим боком. — Дороті в продуктовому перестріла С’юзі Картретт, а та їй розповіла про вашу аварію… Я роками говорив, — для наголосу він поклав їй долоню на плече, — що на тому перехресті має бути світлофор. Роками! Дзвонив у лікарню, але там сказали, що ви, дякувати богові, поїхали додому. — Приклавши руку до грудей, він вдячно закотив очі в бік Раю.

— Святі небеса, — злагіднівши, відказала Еді. — Дякую.

— Ви послухайте, то ж найнебезпечніше перехрестя в усьому окрузі! Я вам скажу, що буде. Прикро, але щоб Опікунська рада сіла й за нього взялася, там хтось вмерти має. Вмерти.

З певним подивом Еді відзначила, що її власкавлює поведінка містера Даяла — вельми приємна поведінка, особливо через те, що він здавався впевненим, буцім аварію в жодному разі не спричинили її дії. Тож коли він указав на новенький, припаркований біля бордюру, «кадилак» («суто з люб’язності… подумав, що вам на кілька днів знадобиться щось орендоване…»), вона таку лукаву вольність сприйняла далеко не так вороже, як мог­ла б якихось кілька хвилин тому, і покірно підійшла разом із ним, щоб послухати про всі переваги: шкіряні сидіння, магнітолу, кермо з підсилювачем («Ця краля лише якихось два дні в мене простояла, і мушу сказати, тієї ж миті, як я її побачив, то подумав: оце і є ідеальне авто для міс Едіт!»). Від спостереження за тим, як він їздить автоматичними склопідйомниками вгору-вниз, виникало дивне задоволення, зважаючи на те, що зовсім нещодавно деякі люди цілком нахабно натякали, нібито Еді взагалі не варто сідати за кермо.

Він балакав і балакав. Пігулка знеболювального помалу припиняла діяти. Еді спробувала перервати його, але містер Даял — користаючись перевагою (бо дізнався від буксирувальника, що «олдсмобіль» відправиться на звалище) — почав помаленьку підштовхувати до суті: знижка п’ятсот доларів від заявленої ціни — а чому? Демонструючи долоні:

— Не від доброти душевної. Ні, мем, міс Едіт. А я вам скажу чому. Бо я хороший підприємець, а також тому, що «Шевроле Даяла» ви потрібні як клієнтка. — Стоячи під щедрим літнім сонцем, вислуховуючи, як він пояснює, чому також розширить їй уже розширену гарантію, Еді — водночас із болючим уколом у грудині — побачила різкий огидний спалах кошмару неминучої старості. Біль у суглобах, розпливчастий зір, постійний присмак аспірину на піднебінні. Злущена фарба, протікання дахів й капотіння кранів, загиджений котами килим і зовсім не підстрижені газони. І час: стільки часу, що можна годинами стояти на подвір’ї й вислуховувати всіх можливих пройдисвітів, крутіїв і «послужливих» незнайомців, яких сюди вперше занесло. Скільки разів вона приїжджала в Напасть і бачила, як її батько, Суддя, базікає на під’їзній доріжці з якимсь залибленим циганським обрізальником дерев, що пізніше заявлятиме, буцім такса була за гілку, а не за дерево; привітні Юди, взуті у «флорсгайми»126, пропонують йому дівчачі журнали й чарочки віскі, сиплячи поміж тим усіма можливими ідеями для першого поверху й ексклюзивними перевагами: права на видобуток мінералів, захищені території й стільки безризикових інвестицій та єдиних-на-все-життя шансів, що дідусик міг би нарешті позбутися всього, що мав, включно з рідним домом…

Еді стояла й слухала, а її долала дедалі більша чорнота й безнадія. Який сенс боротися? Вона — як і її батько — стара стоїчна нехристиянка; хоч із цивільного й соціального обов’язку вона відвідувала церкву, насправді Еді не вірила жодному промовленому там слову. Повсюди стояли зелені запахи цвинтаря: скошена трава, лілії й зорана земля. Щоразу, як вдихала, ребра пронизував біль, і вона ніяк не могла викинути з голови брошку з оніксом і діамантом, яку успадкувала від матері: її вона, як дурна баба, спакувала в незамкнену валізу, що тепер лежить у незамкненому багажнику розбитого авто на іншому кінці міста. «Усе своє життя, — подумала вона, — мене окрадали. Усе, що я хоч колись любила, у мене відібрали».

І зненацька товариська присутність містера Даяла стала дарувати дивну приємність: його розпашіле обличчя, визрілий запах лосьйону після гоління й дельфінячий, схожий на іржання, сміх. Його метушлива поведінка, — що суперечила міцній зрілості грудей під накрохмаленою сорочкою, — химерно втішала. «Я ж і зав­жди вважала, що він приємний на вигляд чоловік», — подумала Еді. Рой Даял мав свої недоліки, та принаймні йому не вистачало нахабства заявляти, ніби Еді не вміє кермувати… «Я буду їздити, — гримнула вона на куцого окулістика щойно тиждень тому. — Мені однаково, хоч повбиваю всіх у Міссісіпі…» І поки вона стояла й вислуховувала, як містер Даял оповідає про машину, пухким пальцем торкаючись її руки (іще дещо їй треба сказати, а потім ще одне, а тоді, коли вона вже притьмом утомилася від нього, запитав: «Що я маю сказати, щоб ви стали моєю клієнткою? Просто зараз? Поясніть, що я маю сказати для того, щоб ми з вами мали справу…»); поки Еді, чомусь уперше знесилівши настільки, що відключилася, стояла й вислуховувала його торги, Ліббі, проблювавшись у мийницю, лягла на ліжко з прохолодним компресом на голові й занурилася в кому, з якої вже не прокинеться.

Інсульт. Саме він. Коли її вдарив перший, ніхто про це не знав. У будь-який інший день там була б Одін — але вона взяла собі тиждень відпустки на час їхньої подорожі. Коли Ліббі врешті підійшла до дверей на стукіт, — це в неї забрало стільки часу, що Еллісон подумала, чи не спить вона, — то була без окулярів і трохи причмелена. Вона подивилася на Еллісон так, ніби очікувала когось іншого.

— Усе добре? — запитала Еллісон. Вона вже все знала про аварію.

— Так-так, — розсіяно відповіла Ліббі.

Вона впустила Еллісон, а тоді поблудила кудись у задню частину будинку, ніби шукала щось, що поклала не на своє місце. Вигляд мала нормальний, якщо не враховувати плямистий, кольору тонко розмащеного виноградного джему синець на вилиці і волосся, що було не таке чепурне, як їй зазвичай подобалося.

Роззирнувшись, Еллісон спитала:

— Ти газету не можеш знайти?

Будинок блищав чистотою: підлога всюди помита, усе протерто від пилу й навіть подушки дивана підбили й правильно розклали; якось саме