Читати книгу - "Улісс"

уух! усі вони рвонули, кобилка пішла жваво, свіжо, жокей О. Медден. Вона повела перегони, серця у всіх ох і калатали. Навіть Філліс не стрималася. Вона замахала шарфом, загукала: Гурра! Корона виграє! І тоді, вже на останній прямій, коли всі збилися щільним гуртом, із ними зненацька порівнялася темна конячка, Реклама, наздогнала Корону — і перегнала. Все було втрачено. Філліс мовчала, очі її — печальні фіялки. О Юноно, вигукнула вона, я розорилась, я пропала! Однак вона втішилася, коли її коханий подав їй золоту скриньку, в якій лежали кругленькі зацукровані сливи, — залюбки згамала добрий десяток. Лиш одна-єдина сльозинка впала з її вій. Найбравіший жокей, сказав Ленеган, це В. Лейн. Чотири призи вчора, три сьогодні. Кому ще таке до снаги? Та посади його на верблюда чи на дикого буйвола, й він легесеньким чвалом дочвалає до перемоги. Одначе нумо терпіти немилість фортуни, як теє вміли древні. Милосердя до невдах! Сердешна Корона! мовив він із легким зітханням. Видно, таки підупала кобилка. А яка ж була, панове! Не Корона, а королева! Пам’ятаєш її, Вінсенте? Шкода, не бачив ти сьогодні моєї королеви, одказав Вінсент, у всьому її юному блиску (сама Лалаж не здавалася б гарною поруч неї), у жовтих туфельках і в мусліновій сукні, лиш не знаю, як цей фасон називається. Довкола стояли каштани в буйному квіті, повітря було напоєне їхнім густим ароматом, і всюди літали хмаринки пилку. Камені на осонні так розпеклися, що завиграшки можна було б спекти на них скількись там булочок із коринфськими плодами, якими Періплепоменос[284] торгує у своїй крамничці біля моста. Але їй, гай-гай, нічого було взяти на зуб, хіба що мою руку, якою я її обіймав і яку вона пустотливо покусувала, коли я тис дужче. Тиждень тому вона перехворіла, чотири дні пролежала в ліжку, та сьогодні вже була весела-безжурна, сміялася над усіма небезпеками. В таку пору вона ще спокусливіша. А її букети! Бачили б ви, який вона нарвала довкола, коли ми прилягли на травичку. І по секрету, друзяко, ти не повіриш, кого ми з нею здибали, коли вже верталися з поля. Конмі власною персоною! Прогулювався попід живоплотом і щось читав, чи не требник свій, де замість закладки у нього, я певен, галантне послання од якої-небудь Глікери чи Хлої{727}. Мила моя бідолашка так збентежилась, аж зашарілася вся мов маків цвіт, і вдала, ніби поправляє якийсь негаразд на сукні, якась травинка прилипла до матерії, бо й сама рослинність обожнює її вся. Коли Конмі пройшов, вона дістала люстерко, що завжди при ній, і подивилася на своє чудове відлуннячко. Але він був милостивий. Дав нам благословіння. Боги теж мають бути милостиві, одгукнувся Ленеган. Коли вже не поталанило мені з Бассовою кобилкою, то, може, хоч його зілля піде мені на користь. І вже був ухопився за найближчу посудину з вином, одначе Малахій укмітив се й стримав його, показавши на незнайомця з ясно-червоним ярличком. Тихо, прошепотів він, оберігайте друїдове мовчання. Душа його далеко звідсіля. Можливо, прокидатися од видінь так само болісно, як і народжуватися на світ. Будь-яка річ, коли зосереджено її споглядати, може послужити брамою для входження у нетлінний еон богів. Ти з цим згоден, Стівене? Про це повідав мені Теософій, одповів Стівен, його в попередньому втіленні єгипетські жерці посвятили були в тайни кармінного закону. Ясно-жовтогарячі повелителі Місяця, так казав Теософій, котрі прибули на кораблі з планети Альфи місячного ланцюга, не допускають ефірних двійників, і тому ці останні були втілені темно-червоними его з другого сузір’я.

Одначе насправді недоладне припущення, буцім він перебував у якомусь гіпнотичному чи іпохондричному стані, було всуціль породжене щонайповерховішим спостереженням і зовсім не відповідало дійсності. Індивід, зорові органи якого, поки все те діялося, за тих обставин почали виказувати ознаки оживання, лишався не менш, коли не більш, зірким, ніж хоч би й хто з живих смертних, і всяк, хто припустив би протилежне, припустився б тим самим помилки. Бо протягом останніх чотирьох хвилин чи десь близько того він пильно вглядався у певну кількість пива марки «Басс, номер 1», фірми «Басс і Ко», у Бертоні-он-Трент, яке виявилося, з-поміж інших пляшок, розташованим точно навпроти нього, явно бувши на те й розрахованим, аби привертати до себе увагу своєю яскраво-червоною зовнішністю. Просто він тільки й зробив, що — як перегодом з’ясувалося із причин, які найкраще відомі йому самому й дали геть інше забарвлення нинішнім подіям, після попередніх хвилин розмірковувань про дні свого отроцтва й перегонів, — оддався спогадам про два чи три свої приватні вчинки, в яких оті двоє не були винні, мов новонароджені немовлята. Одначе врешті-решт їхні четверо очей стрілися, і тільки йому сяйнуло, що той намірився заволодіти предметом, аби використати його за призначенням, як він несподівано для себе надумався використати його ж за тим самісіньким призначенням і відповідно до цього, взявши за горлечко середніх розмірів скляну посудину з жаданою рідиною, скоїв у ній чималу порожнечу, виливши чималу частину вмісту назовні, спрямувавши, втім, невсипущу пильність, аби ні краплі не розхлюпати з пива, що було там, усередині.

Подальші дебати змістом своїм і розвитком немовби зобразили в мініатюрі течію самого життя. І місце зібрання, й учасники його вирізнялися незаперечними чеснотами. Диспутанти належали до числа звичайних-пересічних людей країни, але предмет їхньої суперечки був шляхетний і важливий. Високі склепіння Горнових хоромів ніколи ще не бачили такого представницького й багатоликого товариства, а старовинні сволоки сього закладу зроду не чували речей настільки енциклопедичних. Воістину то було мальовниче видовище. У кінці стола там сидів Кротерс в екзотичному шотландському вбранні, з обличчям, яке вичинили суворі вітри Малл-ов-Галловею. Навпроти нього розташувався Лінч, на чиєму обличчі вже прочитувалися стигмати ранніх пороків і передчасної досвідчености. Місце поруч шотландця займав Костелло, суб’єкт із великими химерами, а побіля нього громадилася опасиста флегматична фігура Меддена. Крісло господаря сієї оселі стояло порожнє перед коминком, зате обабіч од нього різко контрастували одне одному Баннон, убраний як мандрівець, у твідових шортах і грубих волячих черевиках, і лимоннокамізельний Малакай Роланд Сент-Джон Мулліган{728}, що сяяв елеґантністю й столичними манерами. І нарешті на чолі стола сидів юний поет, що в дружньому пожвавленні сократичної бесіди знайшов прихисток від педагогічних трудів та метафізичних споглядань, а право- і ліворуч од нього засідали невдаха-провісник, який прибув просто з іподрому, й невтомний наш мандрівець, котрий, посипаний порохом доріг і битв, спізнав невитравне нечестя й ганьбу, але, всупереч усім спокусам і