Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

„Так каже хмель: коли пристане зі мною епископ, або ігумен, або піп, або диякон, або чернець — буде він нї божий анї людський, всьому сьвіту в прикрість, і гідність свою стратить.

„Так каже хмель: коли пристане зі мною боярин великий, зроблю його злобним і немилосердним і хапчивим, і царь або князь, побачивши то, скине його з уряду, і він вкінцї буде плакати ся над своїм упадком.

„Так каже хмель: коли пристане зі мною купець, зроблю його убогим і бідним, в вічних клопотах, буде він ходити в старій одежі і в подертих чоботях, пічне позичати від добрих людей золото й срібло, заставляти жінку й дїти, не винаймуть йому подвіря анї позичати йому не схотять нїчого, бачучи його піяцтво, убожество й непорядність” і т. и. 6).

Третя вада тодїшньої суспільности в представленню християнської лїтератури, на котру теж, хоч може й меньше, ударяла християнська проповідь — се суворість і немилосердність в відносинах. Моралїсти нападали спеціально на надужитя правительства і його аґентів, на немилосердність до челяди, і особливо на немилосердну лихву — я поставив сї предмети в порядку степеновання тої енерґії, з котрою на них духовенство нападало.

Дуже інтересну серію поучень против надужить князїв і їх урядників містять декотрі Кормчі. Маємо тут „Слово Сирахово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судять”, „Слово о гордости” („Величаєши ся ли силою и властію, то кая єсть сила, повЂж ми, или власть? яже человЂкы поставленъ єси царемъ, буди внугруду царь сам себЂ”...), „Слово о судіях и о властелехъ ємлющих мзду и не въ правду судящих”, „Слово святого Василія о судіях и о властелех”. Се остатнє датує сьв. письмо: „за те, що ви, бувши служителями божого царства, не судили по правдї, анї заховали закона божого, анї сповнили його повелїнь, страшна і скора прийде на вас кара” і т. и., але далеко інтереснїйші його ориґінальні інвективи: „Коли бо тивун без правди осуджує і „продає” (бере кари), а за ті гроші купує собі їжу, питє й одежу, а вам на ті гроші купують обіди і роблять ся пири, то се, як а казав, так як би стадо Христово віддалисьте татям і розбійникам”. „Писано бо: недобрий догляд від лисицї курам, не добре льву пасти вівцї, оден вовк всю чреду смутить, оден тать всю країну псує — так і при царі неправдним всї слуги під ним беззаконні” 7).

Сї збірки поучень, що хоч підписані іменами ріжних отцїв, своїм змістом зраджують руську редакцію, очевидно, не припадково опинили ся в Кормчій: вони мусїли служити матеріалом для науки князям і їх урядникам, так само як і зібрані в Кормчих правні памятки. З такоюж цїлею на вступі Руської Правди в декотрих кодексах уміщено витяг із згаданого „Слова св. Василія о судях и о властелях” 8).

В декотрих Кормчих уміщене також дуже інтересне оповіданнє, звістне і в иньших збірниках, і також, очевидно, звернене до князїв на науку: Розмова тверського епископа Семена з полоцьким кн. Константином, „гдЂ быти тиуну и князю на ономъ свЂтЂ” 9):

„Князь Константин Безрукий, хотячи на пиру докорити свому тивуну, спитав епископа перед всїма: владико, де буде тивун на тім сьвітї? Епископ відповів: там же, де й князь. Князю прикро се було чути й він сказав: як то? тивун неправедно судить, хабари бере, люди „продає”, мучить, все зле дїє, а я що роблю? І сказав епископ: коли князь буде добрий, богобойний, жалує людей, правду любить, то він і тивуном або волостелем виберає мужа доброго, богобойного, повного страха божого, розумного, праведного, що все робить по закону божому і розумієть ся на судї — тодї і князь в раю і тивун в раю. Коли ж князь не має страха божого, християн не жалує, сиріт не милує, вдовицями не журить ся, то він і тивуном або волостелем поставляє чоловіка лихого, що Бога не боїть ся, закона божого не знає, суда не розумів, — на те тільки аби князеви добував гроші, а людей най не жалує, напустив його як голодного пса на стерво; се так якби пустити скаженого чоловіка на людей, давши йому меч — так робить і князь, даючи спроможність лихому чоловіку нищити людей — такий князь іде в ад, і тивун з ним в ад”.

В декотрих кодексах до сього оповідання долучаєть ся й безпосередня моральна наука для князїв: „Но глаголю вамъ, царемъ и княземъ и намЂстникомъ: утЂшайте скорбящихъ, избавляйте многихъ отъ руки сильныхъ, сіи бо (убогі) отъ богатыхъ обидими суть и притекають къ вамъ яко защитникомъ благымь, но вы, цари, князи и намЂстники, подобни єсте тучи дождевнЂй, иже истечетъ надъ моремъ во время ведра, а не надъ землею жаждущею воды! вы тЂмъ болЂ даєте и помагаєте, у нихже много злата и сребра, а не тЂмъ иже не имуть ни пЂнязя: бЂдныхъ порабощаєте, а богатымъ даєте” 10).

Основну гадку наведеного оповідання розвиває „Наказаніє княземъ иже дають волость и судъ небогобойнымъ и лукавымъ мужемъ”, що з другого боку близько підходить до згаданого вище „Слова св. Василія”: тому в усїх трох поученнях в ріжних версіях ми стрічаємо ріжні запозичення — спільні фрази і цїлі уступи. Вичисляючи тексти, що вказують на обовязок власти — пильнувати правди, Наказаніє звертаєть ся до неї з таким закидом: „Писано так: князь — се правда сьвіту сього. А ви поставляєте властелями і тивунами людей небогобойних, пискатих (язычны), злохитрих, що не розуміють судити, не пильнують правди, судять пяні, спішать ся скорше судити, а Бог велїв не рішати справи в однім дни — грабителїв і хабарників (мздоимцы), що заносять ся гордістю і величаннєм. А коли правий, засужений ними, припадає до князя, то князь не слухає його — як той „судилъ на єго душу”. Автор пригадує при тім Пілата, що також хотїв умити руки, зложивши вину на кого иньшого, але не увільнив ся тим від вини 11).

Цїкаво одначе, що сї всї інвективи належать