Читати книгу - "Вітіко"

— Спершу подяка Господові, потім подяка тобі, Вітіко, ти виконав щодо мене щирий християнський обов’язок, тож нехай тобі буде винагорода в Лісовому краї, від дому Генріха фон Юґельбаха аж до того місця, де ти житимеш. Нехай Владислав буде окрасою свого престолу і дай Боже й мені мати змогу допомогти йому чим-небудь. Цих днів подорожі я не забуду, і винагорода на тому світі не обмине тебе.

Сказавши, Здик поклав руки на голову Вітіко, немов для благословення.

— Високий пане, — мовив Вітіко, — я дякую за ваші слова. Те, що я зробив, я робив не за винагороду, а тому, що вважав: ці дії добрі. Тому я діяв із любов’ю, яка поєдналася з моєю любов’ю до вас. Кожне щастя, яке трапляється в мене, це ласка Господа, а щастя в Лісовому краї моєму серцю миліше, ніж десь в іншому місці.

— Нехай, Вітіко, твоя любов до мене триває, як і моя до тебе, — проказав Здик, — а тепер насолоджуйся відпочинком після подорожі, а завтра вранці знову покажеш мені своє обличчя. — Потім обернувся до слуг і наказав: — Покажіть хто-небудь кімнату лицареві.

Один слуга похопився виконувати наказ.

— На добраніч вам, превелебний пане, — мовив Вітіко.

— І тобі, мій сину, — побажав Здик.

Вітіко разом зі слугою вийшов із кімнати. Слуга повів його по освітленому коридору, а потім сходами вгору до великих дубових дверей. Зайшли в них і потрапили до передпокою. Там сиділо двоє слуг і Раймунд.

— Високий пане, — ці люди до ваших послуг, — проказав слуга, що провів Вітіко, й пішов назад. Слуги в передпокої підвелися.

— Іди за мною, — сказав Вітіко Раймундові.

Раймунд підвівся, і Вітіко разом із ним зайшов до другого малого передпокою, де було приготоване ліжко, річ очевидна, для Раймунда. Потім вони зайшли до їдальні, де вже був накритий стіл для вечері. З їдальні пройшли до кімнати, де була зброя і гарні шати. Поряд із тією кімнатою була спальня для Вітіко. В усіх кімнатах горіло світло.

— Ну, Раймунде, ти вже побачив наше приміщення, а тепер ходи зі мною до стайні.

Вітіко відмовився від супроводу одного зі слуг і повів Раймунда до стайні. Поглянувши на коней, обидва знову повернулися до своїх покоїв. Вітіко завів Раймунда до гардеробної, сів, зняв шкіряний шолом із голови й пригладив назад своє русяве волосся.

— Слухай, Раймунде, — озвався він, — злигодні тепер уже позаду. Нам дали в цьому церковному палаці гарні кімнати, а невдовзі на стіл поставлять страви, які наситять нас, і ми добре відпочинемо на чудових ліжках.

— А мене спіткає сувора кара, — похнюпився Раймунд.

— Це ж за що? — здивувався Вітіко.

— Превелебному єпископові я давав потримати свого коня і давав ще йому тримати мотузку з тим харцизом, — пояснив Раймунд. — Ви не сказали мені, а я не впізнав його, бо те буре вбрання було гірше, ніж те бахмате, яке вони вдягають у країні, ще гірше, ніж те буре вбрання, яке мав на собі чоловік, що привіз вам у Горню Плану князів пояс для меча та інші речі. У великому місті Нюрнберґу превелебний єпископ ходив у фіалково-синьому вбранні і мав золотий ланцюг і золотий хрест, гарну шапку й кучеряву бороду. Таким я б упізнав його. А в домі, де ми ночували, я з'їв, не лишивши йому, найсмачніші наїдки.

— А що б ти робив, якби впізнав його? — запитав Вітіко.

— Я б упав навколішки і сказав би Мартину та Люсії, щоб і вони стали навколішки, — відповів Раймунд.

— І ти б його виказав, — дорікнув Вітіко, — ти прислужився йому, бо не впізнав його. Господар лісового дому, де ми ночували, впізнав його, але посадив поміж слуг, і отак допоміг йому, бо превелебний єпископ був змушений утікати з нашої землі, де лихі люди замірялися на його здоров’я і життя.

— І не впаде на них дерево або кара Господня? — дивувався Раймунд.

— Таке може статися, — кинув Вітіко, — а може статися й те, що їм ще відведено якийсь час.

— Превелебний єпископ усе пригадає мені, що я вчинив проти нього, — бідкався Раймунд.

— Він пригадає тобі так, що дасть винагороду, — заспокоїв слугу Вітіко, — а ти подумай над тим, що, коли будеш разом із такими людьми, як ти, не слід пожирати найкращі наїдки.

— Я був такий голодний, — виправдовувався Раймунд, — але він завжди думатиме про це.

— Він думає про багато різних речей, але про таке — ні, — заперечив Вітіко.

— Скажіть йому, — попросив Раймунд.

— Скажу, — пообіцяв Вітіко.

Вітіко замовк, а Раймунд і далі стояв перед ним.