Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

дворі за будинком, який являв собою одноповерховий поштукатурений котедж з теракотовим дахом, або всередині будинку, принагідно заповненого книгами й платівками. То був перший будинок з усіх відвіданих Фергюсоном, який не мав телевізора, і в міру того, як спливали дні й він ближче знайомився з Сідні, його страшенно заінтригував процес перетворення майже гарненької ковбойки на просто гарненьку дівчину, а потім – на дуже гарну дівчину, бо її довгуватий ніс, який спершу видався йому вадою, тепер вражав його як надзвичайно оригінальний та привабливий, а сіро-блакитні очі, котрі спочатку здавалися такими звичайними, виглядали тепер надзвичайно жвавими й сповненими емоцій. Він знав її лише кілька днів, але вони вже були друзями, приблизно так само, здавалося йому, як вони були друзями з кузиною Френсі в тому стародавньому світі, який існував іще до пожежі в Ньюарку.

Так продовжувалося перші п’ять днів його візиту, тобто, ті три дні, які вони провели, не подорожуючи в автомобілі Мілдред, то були тихі, позбавлені подій дні, коли Фергюсон та Сідні вилежувалися на подвір’ї, розмовляючи про все, що спадало їм на думку, а не лише обговорюючи питання про те, хто з ким спав і чому, зокрема, про дівочі роки Сідні в Огайо, підліткові роки Фергюсона в Нью-Джерсі та Нью-Йорку, про різні способи викладення подій у книжках та кінофільмах, про радощі й розчарування, пов’язані з навчанням малих дітей, про те, як Мілдред і тішилася і водночас нервувала через те, що в її будинку живе племінник, тішилася з цілком зрозумілих причин, а нервувала тому, що вагалася – чи правильно вона вчинила, продемонструвавши синові своєї сестри спосіб свого життя, чим пояснювався той факт, що тітка попрохала Сідні ночувати в гаражній квартирі, допоки з ними був Фергюсон, щоби, за її словами, «не доводити хлопця до конфузу», що означало насправді її власний конфуз, а коли Фергюсон спитав Сідні, чому вона відкрилася й розповіла йому справжню історію буквально через кільканадцять хвилин після того, як зустріла його в аеропорту, гарненька ковбойка відповіла: «Я терпіти не можу лицемірства, ось чому. Бо воно означає, що ти не віриш у власне життя, ти боїшся його, а я у власне життя вірю, Арчі, і не хочу його боятися».

Близько четвертої вони піднімалися й пленталися до кухні готувати вечерю, продовжуючи розмову за чисткою картоплі та цибулі; між ними було дванадцять років різниці, котра парадоксальним чином здавалася більшою за різницю в п’ятнадцять років, яка відділяла Сідні від Мілдред, але при цьому Фергюсон відчував, що вони з Сідні були ближчими по духу, аніж Сідні з Мілдред, як двоє дворняжок, рівновіддалених від породистої представниці Стенфордського університету, він здогадувався, що тут йшлося скоріше про темперамент, а не про вік, але коли Мілдред нарешті поверталася додому о шостій чи о шостій тридцять, Фергюсон уважно придивлявся, як двоє жінок поводяться по відношенню до нього, знаючи, що Мілдред вдавала, наче між ними не було нічого особливого (хоча він знав, що було), тоді як Сідні вперто ігнорувала цей припис до лицемірства, осипаючи тітку ласкавими епітетами, котрі, схоже, з кожним днем завдавали їй дедалі більше дискомфорту. Безумовно, всі ці «радість моя», «дорогенька» та «янголятко» тішили б її, якби за столом разом з ними не сидів Фергюсон, а через п’ять днів він відчув, що між жінками виникла мовчазна сварка, спровокована його присутністю, і увечері шостого дня, який був передостаннім днем його відвідин, явно знервована й розбурхана Мілдред випила забагато вина і, насамкінець, втратила самовладання, втратила тому, що хотіла його втратити і вино послужило їй лише як детонатор. А дивовижним в її емоційному вибуху було те, він був спрямований не на Сідні, а на племінника, неначе він був причиною її проблем, і в ту ж мить, коли напад почався, Фергюсон збагнув, що Сідні говорила у нього за спиною, що ковбойка зрадила його.

– Відколи це ти став болгарином, Арчі? – спитала його Мілдред.

– Болгарином? – перепитав Фергюсон. – Це ви про що?

– Ти ж читав «Кандіда»? Пам’ятаєш болгар?

– Я вас не розумію.

– Содоміти-болгари. Пєдріли.

– А це іще що таке?

– Пєдріли? Це мужики, які один одного в сраку довбуть.

– Я все одно не розумію, про що ви кажете.

– Одна маленька пташка сказала мені, що ти довбеш у сраку інших хлопців. Або вони тебе довбуть.

– Маленька пташка?

У цей момент в розмову втрутилася Сідні:

– Облиш його, Мілдред. Ти п’яна як чіп.

– Ні, не п’яна, – відказала тітка. – Я під невеликим кайфом, і це дає мені право казати правду, а правда полягає в тім, мій любий Арчі, що тобі іще рано йти цим шляхом, і якщо ти не візьмеш себе в руки, то незчуєшся, як перетворишся на гея, і тоді вороття вже не буде. Боюся, в цій родині й так було забагато геїв, тож нам іще одного не вистачало!

Не кажучи ні слова, Фергюсон підвівся з-за столу й пішов до виходу.

– Ти куди зібрався? – спиталася Мілдред.

– Піду від вас, – відповів Фергюсон. – Ви поняття не маєте, про що кажете, тож я не збираюся сидіти тут і слухати вашу маячню.

– Арчі, кинь приндитися й повернися, – сказала Мілдред. – Нам треба поговорити.

– Ні, не треба. Я вже з вами наговорився, дякую.

І Фергюсон потупцював геть, стримуючи сльози, а вийшовши до коридору в фронтальній частині будинку, звернув ліворуч і рушив кахляною залою, в дальньому кінці якої розташовувалася спальня для гостей. Він почув здалеку, як поза його спиною сварилися Сідні та Мілдред, але не став прислухатися до їхньої розмови, а на той момент, коли він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері, їхні голоси вже були надто приглушеними, щоби можна було розібрати слова.

Фергюсон сів на ліжко, обхопив обличчя долонями й запхикав.

Більше ні з ким не буду ділитися таємницями, наказав він собі, надалі – жодних необачних зізнань, жодних виявів довіри до людей, які не заслуговують на довіру. Якщо не можеш сказати те, що хочеш, всім, кому хочеш, то краще помовкувати й нікому нічого не казати.

Фергюсон зрозумів тепер, чому його матір завжди рівнялася на свою старшу сестру – і чому та завжди розчаровувала її. Надто вже вона розумна, сказав він собі. Така весела, коли їй хотілося бути веселою, така щедра, коли їй хотілося бути щедрою, але Мілдред бувала також і лихою як ніхто у світі, і тепер, коли Фергюсон обпікся об її злостивість, йому більше не хотілося мати з нею нічого спільного, він хотів одного: назавжди викреслити її зі свого життя.