Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Буквально через хвилину в двері постукала Сідні. Фергюсон знав, що то Сідні, бо вона гукала його по імені й питала, чи з ним все гаразд і чи можна їй увійти й поговорити з ним, але Фергюсон відповів, що не можна, бо він не хоче ані бачити її, ані говорити з нею, він хоче, щоби вона його не чіпала, але, на жаль, двері не мали замка, тому Сідні все одно прочинила їх, і Фергюсон побачив її обличчя й сльози, що струменіли у неї по щоках, а потім вона увійшла повністю, вибачаючись за те, що зробила, повторюючи, як заведена: Вибач, вибач, вибач!

– Пішла ти в сраку, пташко, – відказав Фергюсон. – Мені байдуже, вибачатимешся ти чи ні. Дай мені спокій – іди геть.

– Я – дурне базікало, – сказала Сідні. – Як починаю говорити, то вже не можу зупинитися. Я не хотіла, Арчі, клянуся, не хотіла.

– Авжеж хотіла. Видати таємницю – це вже погано саме по собі, а брехати – іще гірше. Тому не треба ще й брехати, добре?

– Чим я можу допомогти тобі, Арчі?

– Нічим. Просто йди геть.

– Благаю, Арчі, дозволь мені допомогти тобі.

– Окрім того, аби ти вшилася з цієї кімнати, є лише одне, чого я хочу.

– Скажи – що, і воно твоє.

– Пляшка віскі.

– Ти, мабуть, жартуєш.

– Пляшка віскі, бажано закоркована, а якщо відкоркована, то максимально повна.

– Тебе знудить.

– Послухай-но, Сідні, або ти принесеш її мені, або я піду й візьму її сам. Але я волів би не ходити туди прямо зараз, бо там моя тітка, а я не хочу бачити її.

– Гаразд, Арчі. Дай мені п’ять хвилин.

Отак Фергюсон отримав свій віскі – напівпорожню пляшку «Джоні Вокера», червона етикетка, яку особисто передала йому в руки Сідні Міллбенкс, напівпорожню пляшку віскі, яку Фергюсон волів вважати напівповною. Коли ж Сідні знову вийшла із кімнати, він почав сьорбати «Джоні Вокера» малесенькими ковточками і сьорбав доти, поки крізь щілини жалюзі не почали пробиватися вузенькі скалочки першого ранкового світла. І вже вдруге того року Фергюсон виригав спиртне на підлогу вже іншої домівки – та й відключився.

В Парижі було інакше. Геть усе в Парижі було пов’язане з самим відчуттям перебування в цьому місті та прогулянками паризькими вулицями з матір’ю та Гілом, з відвіданням першої індивідуальної виставки його матері в мистецькій галереї «Вентейль» на рю Бонапарт, з двома вечорами, проведеними в домівці старої знайомої Гіла на ім’я Вівіан Шрайбер, з відкриттям того факту, що, незважаючи на оцінки «задовільно» та «добре» в Ріверсайдській академії, він володів французькою достатньо добре, щоби мати можливість спілкуватися цією мовою без сторонньої допомоги, з висновком про те, що Париж – це місто, де йому хотілося б з часом жити. Ціле літо переглядаючи французькі фільми, Фергюсон, гуляючи вулицями Монмартру, не міг тепер позбутися відчуття, що ось-ось натрапить на молодого Антуана Дуанеля з фільму «Чотириста ударів», а йдучи Єлисейськими Полями, сподівався зустріти розкішну Джин Сіберг, коли та походжатиме у своїй футболці, розносячи примірники «Геральд Трибюн», тої самої газети, в якій працював його вітчим! Або, линучи набережною Сени і придивляючись до яток букіністів, не міг не згадати про опецькуватого власника книжкової крамниці, котрий пірнув у воду, щоби врятувати волоцюгу Мішеля Симона у фільмі «Будю, врятований з води». Париж був фільмом про Париж, агломерацією всіх паризьких кінофільмів, які передивився Фергюсон, і він відчував величезне натхнення, опинившись тепер в реальному Парижі, реальному в усій його пишній та стимулюючій реальності, однак водночас він не міг позбутися відчуття уявності, ілюзорності цього міста, міста, яке одночасно існувало в його голові і довкола нього, одночасно «там» і «тут», чорно-біле минуле й пишнобарвне сьогодення, і Фергюсону дуже подобалося переміщатися між цими двома вимірами, а думки його інколи рухалися настільки швидко, що минуле змішувалося з сьогоденням в одне ціле.

Незвичною обставиною було те, що виставка відкрилася наприкінці серпня, коли половина населення Парижа виїжджає з міста, але то було єдине вікно в щільному графіку мистецької галереї – з двадцятого серпня по двадцяте вересня, – і Фергюсонова матір радо погодилася на це, знаючи, що директор зробив усе можливе, щоби втиснути її в розклад. Загалом сорок вісім фотографій, з яких приблизно половину складали раніш опубліковані роботи, а половина були взяті з нової книги, яка мала вийти наступного року під назвою «Мовчазне місто». Фергюсону сказали заздалегідь, що персонажем одного з фото буде його скромна особа, але йому все одно було якось бентежно бачити себе висячим на дальній стіні галереї – добре знайомий йому старий знімок, який матір зробила сім років тому, іще до появи Гіла, коли вони мешкали в квартирі в західній частині Центрального парку; матір сфотографувала його здалеку і ззаду, коли він сидів у вітальні, дивлячись фільм про Лорела та Гарді. Його спина восьмирічної дитини була обтягнута смугастою футболкою з короткими рукавами, і зворушливою особливістю того фото, підписаного одним-єдиним словом «Арчі», був вигин його худорлявої спини, кожен хребець якої випинався крізь футболку, створюючи кістляве враження дитячої вразливості, то був портрет незахищеного створіння, маленького хлопця, зануреного в повну зосередженість, який спостерігає за витівками двох фіглярів на екрані, і тому несвідомого всього того, що відбувається довкола нього. Фергюсон дуже пишався матір’ю, яка зробила таке гарне фото, котре могло би стати просто банальним знімком, але не стало, як не стали банальними знімками й решта сорок сім фотографій, виставлених в галереї того вечора, і Фергюсон, дивлячись на своє безлике хлопчаче я, котре сиділо на підлозі в квартирі, де вони більше не жили, не міг не повернутися подумки до тих місяців отого химерного перехідного періоду «міжцарів’я» та катастрофічного фіаско в школі Гіл’ярд, не міг не пригадати, як матір, насамкінець, витіснила з його свідомості Бога як верховну істоту і стала людським втіленням божественного духу, смертним та не позбавленим вад божеством, схильним до нападів похмурого настрою та метушливого сум’яття, властивих всім людським створінням; але він боготворив свою матір, бо вона була єдиною людиною, яка «ніколи не підводила його», і попри те, що він багато разів розчаровував її, багато разів не виправдовував її сподівань, вона завжди любила його і любитиме до самісінького кінця свого життя.

«Гарна й знервована», сказав сам собі Фергюсон, дивлячись, як матір посміхається, киває і тисне руки гостям вернісажу, який,