Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

попри серпневі відпустки, привабив близько сотні відвідувачів, велику й гамірливу юрму, яка набилася до невеличкого виставочного залу, гамірливу тому, що вісімдесят або дев’яносто людей, котрі прийшли до мистецької галереї, явно були більше зацікавлені поговорити між собою, аніж переглянути фотографії на стіні, але то було перше відкриття виставки, на якому Фергюсон побував у своєму житті, тому він був необізнаний з протоколами таких заходів, з хитромудрим лицемірством здогадних цінителів мистецтва, які приходили на художні виставки, щоби ігнорувати виставлені на показ мистецькі твори, тож якби молодий бармен, який подавав напої за столиком в кутку приміщення, не виявив доброзичливості й не налив Фергюсону склянку білого вина, а двадцять хвилин потому – іще одну склянку, Фергюсон міг би піти на знак протесту, бо то ж був украй важливий момент в житті його матері, і йому хотілося, щоби всі зацікавилися творчістю Рози Адлер, щоби воно вразило цих людей так, аби вони заклякли в стані побожного захвату, а коли цього не сталося, то Фергюсон забився в куток, почуваючись так, наче його підвели. Збитий з пантелику й приголомшений, він був надто недосвідченим і тому не знав, що маленькі червоні цятки, якими були позначені рамки фотографій, котрі висіли на стінах, означали вже продані знімки, і що того вечора його матір була в чудовому гуморі, і їй абсолютно не заважала балаканина й гамір цих грубих та неосвічених людей.

Попиваючи свою другу склянку з vin blanc[15], Фергюсон помітив, як крізь натовп пробирається Гіл, обнявши за плечі якусь жінку. Вони удвох ішли до нього, повільно й невпинно наближаючись до столику з напоями попри бар’єри з людських тіл, а коли Гіл та незнайома жінка опинилися достатньо близько, щоби Фергюсон побачив їхні усміхнені обличчя, до нього дійшло, що, напевне, ця жінка і є отою старою приятелькою Гіла на ім’я Вівіан Шрайбер. Гіл вже казав йому щось про неї, але Фергюсон не надто прислухався і мало що запам’ятав з почутого, запам’ятав лише те, що то була заплутана історія, в якій ішлося про війну та про старшого брата Вівіан, Дугласа Ганта чи Гранта, котрий служив у розвідувальному підрозділі Гіла й був його другом не розлий вода. Якимось чином Гіл «посмикав за ниточки», і це дало змогу Вівіан, значно молодшій сестрі його значно молодшого бойового товариша приїхати до Франції у вересні 1944 року, рівно через місяць після визволення Парижу і через три місяці після того, як вона закінчила коледж у Сполучених Штатах. Чому Вівіан знадобилося їхати до Франції Фергюсон не розумів, але невдовзі після того, як вона туди потрапила, Вівіан вийшла заміж за Жана-П’єра Шрайбера, громадянина Франції, народженого в німецько-єврейській родині в 1903 році (він був на двадцять років старшим за Вівіан), якому вдалося уникнути арешту з боку німців та вішистів завдяки тому, що за кілька днів до падіння Франції він перебрався до нейтральної Швейцарії. За словами Гіла, Шрайбер був багатий, або колись був багатий, чи мав стати багатим завдяки відродженому винно-експортному бізнесу, яким займалася його родина (або виноробному бізнесу, або бізнесу з виробництва винних пляшок), або якомусь іншому бізнесу, котрий не мав жодного стосунку до вирощування та продажу винограду й вина. Дітей нема, сказав Гіл, але їхній вдалий шлюб тривав аж до кінця 1958 року, коли стрункий та моложавий Шрайбер несподівано впав і помер, поспішаючи до літака в аеропорту Орлі, в результаті чого Вівіан стала молодою вдовицею, а тепер, коли вона продала частку бізнесу свого чоловіка двом його племінникам, то стала ще й багатою вдовицею, найрозумнішою й найчарівливішою жінкою в усьому Парижі і моєю доброю приятелькою, додав Гіл.

Всі ці факти, або часткові факти, або можливі антифакти крутилися в голові у Фергюсона, коли Гіл та Вівіан Шрайбер підходили туди, де він стояв. Його першим враженням від «доброї приятельки» стало те, що вона потрапила в трійку найвродливіших жінок, яких йому коли-небудь доводилося бачити. А потім, коли Вівіан підійшла ближче, і він зміг роздивитися риси її обличчя ретельніше, Фергюсон збагнув, що вона була не стільки вродливою, скільки надзвичайно цікавою і вражаючою – тридцятивосьмирічна жінка, яка випромінювала сяйну ауру впевненості й легкості, чий одяг, косметика та зачіска були настільки елегантними, що, здавалося, не потребували жодного зусилля з її боку для досягнення того ефекту, який вони справляли, жінка, котра не просто займала простір в кімнаті, де всі стояли, а й немовби панувала в цій кімнаті, володіла нею, і не виникало жодного сумніву в тім, що таке враження вона справляла в кожній кімнаті, до якої заходила деінде у світі. Через кілька секунд Фергюсон вже тиснув їй руку і дивився в її великі карі очі, вдихаючи аромат парфумів, які оповивали її фігуру, і слухаючи її незвично низький голос, яким вона запевняла, що для неї є великою честю познайомитися з ним (великою честю!), і раптом в душі у Фергюсона спалахнув вогник радості, бо Вівіан Шрайбер була, безперечно, особою примітною, справжнісінькою кінозіркою, тому знайомство з нею неодмінно мало справити позитивний вплив на його сумне й нічим не примітне життя п’ятнадцятирічного хлопця.

Вівіан була присутньою на вечері, яка відбулася після відкриття, але за столом в ресторані сиділо іще дванадцятеро людей, і Фергюсон був надто далеко від неї, аби мати можливість поговорити з нею, тому він задовольнився тим, що протягом всієї вечері спостерігав за Вівіан, підмічаючи, як уважно оточуючі прислухалися до її слів щоразу, коли вона приєднувалася до розмови, а раз чи два вона поглянула на нього, помітила, що він дивиться на неї, і посміхнулася, але окрім цього моменту та розмови на його кінці столу про те, що Вівіан придбала шість з материних фотографій (включно з фотографією «Арчі»), того вечора контакту між ними більше не було. Три дні потому, коли Фергюсон з матір’ю та Гілом запросили Вівіан на вечерю до ресторану La Coupole, перешкод для спілкування не було, але Фергюсон в присутності Вівіан чомусь знітився, почувався приголомшеним і тому говорив мало, воліючи прислухатися до розмови трьох дорослих, котрі мали що сказати на будь-яку тему, включно з фотографіями його матері, які Вівіан хвалила як «витончено-людяні й навдивовижу щирі», а іще вони говорили про старшого брата Вівіан, Дугласа Ганта (чи Гранта?), який працював морським біологом в районі Ла-Голья, що в Каліфорнії, про написання книги Гіла про струнні квартети Бетховена, про роботу Вівіан над її власною книгою про художника вісімнадцятого сторіччя на ім’я Шарден (про якого Фергюсон на той