Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

час нічого не знав, але за ті чотири дні, що залишалися до від’їзду з Парижа, постарався познайомитися з кожним полотном Шардена в Луврі і при цьому усвідомив той загадковий факт, що споглядання склянки з водою або глиняного глечика на картині може бути більш пізнавальним та значущим, аніж споглядання розіп’ятого Сина Божого на приблизно такому ж розмальованому чотирикутнику), але хоча за вечерею Фергюсон здебільшого мовчав, йому було страшенно приємно бути присутнім при розмові дорослих, було приємно просто сидіти в «La Coupole», цьому гігантському печеристому ресторані з білими скатертинами та моторними офіціантами в чорно-білій формі; довкола нього всі говорили одночасно, багато людей разом розмовляли й дивилися один на одного, сильно наквацьовані косметикою жінки зі своїми маленькими песиками та чоловіками з серйозним виразом облич, які курили одна за одною свої «Житан», химерно виряджені пари, які неначе зібралися проходити прослуховування на п’єсу, в котрій вони мали грати головних персонажів; все це Вівіан називала «Світським суспільством Монпарнаса», де ніколи не припинялася jeu du regard[16], де, як вона зазначила, серед присутніх був того вечора відомий скульптор Джакометті, а також актор, який виконував ролі в усіх п’єсах Беккета, був там іще один художник, чиє ім’я для Фергюсона не значило нічого, але який, напевне, був у Парижі всім відомою постаттю, а завдяки тому, що вони були в Парижі, матір та Гіл дозволили Фергюсону пити за вечерею вино – така розкіш побувати у закладі, де всім було байдуже скільки тобі років, тому кілька разів протягом тих двох годин, які вони провели за кутовим столиком в ресторані, Фергюсон відхилявся на спинку стільця, кидав погляд на матір, Гіла та блискучу Вівіан, і ловив себе на думці, що йому хотілося б отак сидіти там учотирьох довіку.

Опісля, коли Гіл з матір’ю садовили Вівіан у таксі, молода вдова обхопила долонями лице Фергюсона, поцілувала в кожну щоку й сказала: «Повертайся до мене, коли трохи подорослішаєш, Арчі. Гадаю, ми з тобою станемо добрими друзями».

В інтервалі між поїздками до Каліфорнії та Парижа було спекотне літо в Нью-Йорку, баскетбол на відкритому майданчику в Ріверсайд-парку, чотири-п’ять вечорів на тиждень, проведених в кінотеатрах з кондиціонерами, американські романи та повісті, які залишав йому Гіл на нічному столику, і недбале планування власного часу, через яке Фергюсон застряг у місті, тоді як всі його шкільні друзі пороз’їжджалися на липень та серпень деінде, вже не кажучи про дев’ятнадцятирічного Джима, який працював вожатим в таборі в Массачусетсі, та про Емі, яка примудрилася організувати власну відправку до Вермонту для участі в двомісячній програмі «занурення» у французьку мову – він мав би зробити те ж саме і неодмінно зробив би, якби йому не забракло клепки поговорити про це з матір’ю та Гілом, які, поза сумнівом, спромоглися б заплатити за навчання. Дядько Ден та тітка Ліз такої можливості не мали, але балакуча Емі вибила необхідну суму у своєї бабусі з Чикаго та старого цапа з Бронксу – і ось вона вже надсилає йому жартівливо-дражливі поштівки з лісів Нової Англії («Шер кузен, слово «con» французькою означає зовсім не те, що я гадала. Його англійським відповідником є «мудак» або «бовдур», а не те, що можна подумати. Тоді як «queue», що означає «хвіст», означає французькою також і те, про що можна подумати. До речі: чим займається зараз мій любий бовдур в Нью-Йорку? Тобі, мабуть, спекотно, Арчі? Чи то ти тільки вдаєш, що у тебе з лоба піт капає? Цьом-цьом, мій любий, твоя Емі), а Фергюсон тим часом страждав, обливаючись потом, від нелюдської манхеттенської спеки, вкотре застрягнувши в іще одному відтинку часу, позначеному мареннями мастурбацій та неприємно настирливими полюціями.

Найголовнішою темою домашніх розмов був того літа «Лінкольн-центр», а також задавнена суперечка Гіла з колегами через новий Філармонічний зал, котрий, нарешті, збиралися відкрити двадцять третього вересня. Цей «огидний чиряк» (як висловився про нього дід Фергюсона) був частиною місцевого ландшафту стільки, скільки Фергюсон з матір’ю жили в Нью-Йорку – гігантський, тридцять акрів завбільшки, проект зі знесення нетрів, фінансований грошима Рокфеллера, проект, який знищив сотні будівель і позбавив житла тисячі людей заради спорудження так званого «культурного центру». Всі ці гори ґрунту та цегли, всі ці парові екскаватори та копри, всі ці ями у землі, увесь цей оглушливий шум докучали мешканцям району протягом багатьох років, і тепер, коли перша споруда Лінкольн-центру шістнадцять акрів завбільшки була майже готовою, почала назрівати суперечка, якій судилося перерости в один з найзапекліших скандалів за всю історію міста. Розмір проти акустичного балансу, самовпевненість та претензійність проти математики й здорового глузду, і в гущавині всього цього був Гіл, оскільки ворожнечу спровокувала саме «Геральд Трибюн», зокрема двома людьми, з якими він тісно співпрацював у цій газеті: художнім директором Віктором Лоурі та колегою, музичним критиком Бартоном Крозетті, котрі здійснювали агресивну кампанію з розширення кількості крісел в початковому проекті нового залу, тому що, наполягали вони, таке велике місто, як Нью-Йорк, заслуговувало на дещо більше й краще. Більше – так, погоджувався Гіл, але не краще, оскільки акустика залу була розрахована під аудиторію з двох тисяч чотирьохсот крісел, а не двох тисяч шестисот, і хоча архітектори та інженери, відповідальні за план, заявили, що якість звуку буде іншою (другими словами – «гіршою» або «неприйнятною»), міська влада підкорилася вимогам «Геральд Трибюн» і збільшила розмір залу. На думку Гіла, ця капітуляція означала непоправні втрати для майбутнього оркестрової музики в Нью-Йорку, але тепер, коли збільшений варіант споруди був майже готовий, йому не залишалося нічого іншого, як сподіватися, що результат буде не таким катастрофічним, як він боявся. А якщо ні, якщо результат виявиться повною мірою таким поганим, як він і очікував, то Гіл збирався в такому разі розпочати свою власну публічну кампанію з порятунку «Карнегі-холу», який міська влада вже зібралася знести.

Того літа жартом сезону в їхній родині був такий: Що означає хаб? Відповідь: Ляп!

Гіл жартував, бо інакше злився б, а жити, тримаючи в душі зло, не можна, сказав він Фергюсону, бо це – безглуздо й самодеструктивно, а також жорстоко по відношенню до людей, які сподіваються, що ти не гніватимешся, особливо якщо причина цього гніву знаходиться поза межами твого впливу.

– Ти розумієш, про що я, Арчі? – поцікавився Гіл.

– Не впевнений, – відповів Фергюсон. – Мабуть.

(«Не впевнений» мало віддалений стосунок до вулканічного виверження гніву Гіла проти Маргарет на старій квартирі в Західній частині Центрального парку. «Мабуть» було засвідченням того факту, що з того вечора він більше