Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Я не можу сказати, що це питання є для мене неістотним, – продовжив Гіл. – Все моє життя – це музика. Все моє життя – це писати про музику, яка виконується в нашому місті, і якщо це виконання тепер погіршиться з-за безтолкових рішень благонамірених, але не надто розумних людей, серед яких, з жалем мушу констатувати, є і мої друзі, то я злитимуся, злитимуся так, що навіть подумував би піти з газети – лишень для того, щоби продемонструвати їм, настільки серйозно ставлюся я до цієї справи. Але який з цього буде толк – для мене, для тебе, для твоєї матері чи когось іншого? Гадаю, ми зможемо певний час прожити без моєї зарплати, якщо б довелось, але річ у тім, що я люблю свою роботу й не хочу її кидати.

– І не треба кидати. Хоч які б проблеми там не виникли, кидати не треба.

– Вони все одно довго не протримаються. «Геральд Трибюн» потерпає від фінансової скрути, і я маю сумніви, що вона протримається довше, ніж іще два-три роки. Тому я можу потонути разом з кораблем. Я, вірний до останнього матрос, стоятиму поруч з божевільним капітаном, який завів нас у небезпечні води.

– Жартуєш, еге ж?

– І давно ти вважаєш мене жартівником, Арчі?

– «Геральд Трибюн» – кінець… Пам’ятаю, як ти вперше мене привів туди, як мені там сподобалося, мені й досі дуже подобається, коли ми з тобою удвох заходимо туди. Важко повірити, що її більше не буде. Я навіть подумав… втім, то я так….

– Подумав що?

– Ну… що колись….хоча зараз це звучить по-дурному… що колись і я там працюватиму.

– Чудова ідея. Я зворушений, Арчі, глибоко зворушений, але з якого дива хлопцю з твоїми талантами захотілося стати газетярем?

– Не газетярем, а кінокритиком. Я міг би писати про фільми так само, як ти пишеш про музику.

– А мені завжди здавалося, що ти колись будеш знімати власні фільми.

– Навряд чи.

– Але ж ти так любиш кінофільми…

– Люблю дивитися, але не впевнений, що любитиму знімати їх. Знімати фільм – довго, а під час зйомок я не матиму можливості дивитися інші фільми. Розумієш, про що я кажу? Якщо мені найбільше подобається дивитися фільми, то найкращою роботою для мене було б дивитися їх якомога більше.

Шкільний рік тривав уже близько місяця, коли новий зал відкрився гала-концертом Нью-Йоркського філармонічного оркестру під проводом Леонарда Бернштайна. Ця подія вважалася настільки важливою, що її транслювала телекомпанія CBS – прямий загальнонаціональний репортаж, який мали змогу подивитися американці в кожному куточку країни. Наступними днями там дали концерти найвідоміші симфонічні оркестри Сполучених Штатів (з Бостону, Філадельфії та Клівленда), і наприкінці тижня преса і публіка винесли свій вердикт стосовно акустичної якості концертного залу Лінкольн-центру. ФІАСКО В ФІЛАРМОНІЇ, йшлося в одному заголовку. ФІЛАРМОНІЧНА КАТАСТРОФА, гласив другий. ФІЛАРМОНІЧНЕ ФУФЛО, сповіщав третій. Вочевидь, редакторам газет сподобалося поєднання звуків «ф», яке злітало з вуст обурених меломанів, професійних огудників та ресторанних жартунів. Однак знайшлися й ті, хто був іншої думки. Ці люди стверджували, що результат вийшов не таким вже й поганим – знову спалахнула суперечка між прихильниками та противниками, і ці нецивілізовані дебати лунали в Нью-Йорку іще багато місяців та років.

Фергюсон слідкував за подіями через свою лояльність до Гіла, задоволений тим, що вітчим опинився серед переможців суперечки попри ту шкоду, яку дефективний зал завдавав барабанним перетинкам місцевих знавців класичної музики, а одного разу вдень у неділю навіть постояв перед Карнегі-холом разом з Гілом та матір’ю, тримаючи транспарант з написом «Врятуйте мене!», але в основному Фергюсону було байдуже, бо його думки фокусувалися, загалом, на шкільних проблемах та нескінченному пошуку кохання – навіть коли всі газети Нью-Йорка закрилися під час страйку друкарів, котрий тривав від початку грудня й до останнього дня березня, і котрий він щедро розтлумачив як довгожданий відпочинок для Гіла.

Емі розірвала стосунки зі своїм минулорічним кавалером, якого Фергюсон так жодного разу й не побачив і не знав його імені, але швидко знайшла собі нового «інтимного приятеля» під час поглибленого вивчення французької у Вермонті. То був якийсь хлопець, котрий жив у Нью-Йорку і тому disponible pour les rencontres chaque weekend[17], що знову позбавило Фергюсона будь-яких шансів, забравши у нього навіть саму думку про завоювання фортеці під назвою «Серце Емі». Те ж саме стосувалося й привабливих дівчат зі Ріверсайдської академії – всі вони були зайняті й недосяжні, так само, як і рік тому, і це означало, що Ізабелла Крафт була не більше ніж примарною феєю, що бігала лісами його фантазій, ілюзорною істотою, яка уявлялася йому під час стояка вночі, може, реальнішою за міс Вересень, але ненабагато.

Фергюсон інколи думав: «От якби Енді Коен не казав отих слів минулої весни! От якби їхні прості стосунки не стали такими безладними й незносними!» Ні, він не став знову симпатизувати Енді Коену, але ситуація в десятому класі складалася для нього таким чином, що оті їхні розваги в квартирі на Західній 107-й вулиці знову почали видаватися йому привабливими, принаймні з тої точки зору, що значно краще було б зустрічатися хоча б з кимось, аніж ні з ким. З іншого боку, муза Онана ніколи не приходила до нього у вигляді чоловічого тіла. То завжди була особа жіночої статі, котра заповзала до нього під ковдру – якщо не Ізабелла Крафт, яка вислизала зі свого червоного бікіні й притулялася до нього своїм тілом, то Емі, або – і йому це здавалося химерним – Сідні Міллбенкс, дволика ковбойка, яка вдарила його ножем у спину, або ж Вівіан Шрайбер, котра сказала йому не більше п’яти десятків слів і котра годилася йому в матері, але вони все одно приходили до нього, оті дві жінки з його мандрів через континенти й океани в липні та серпні, і Фергюсон нічого не міг вдіяти, щоби не дати їм заходити в свої думки.

Контраст видавався вельми чітким: жорсткий бар’єр між тим, чого він хотів, і тим, що дозволяли йому мати обставини, м’яка плоть жінок, які будуть для нього недоступними