Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

іще рік чи два – і тверді пісюни хлопців, які можна було посмакувати вже зараз, якби виникла така нагода, неможливе проти можливого, нічні фантазії супроти реалій дня, кохання з одного боку – і підліткова хтивість з іншого, все таке чітке й однозначне, але потім Фергюсон виявив, що лінія була накреслена не так чітко, як йому здавалося, що кохання могло існувати по обидва боки того ментального бар’єру, і воно могло дати йому те, що, за словами ковбойки, дало і їй самій, тож усвідомлення цього по відношенню до себе після того, як він відштовхнув небажане кохання Енді Коена, стало для Фергюсона шоком і налякало його, налякало настільки, що він ледь не втратив здатності розуміти – хто він такий.

Наприкінці вересня він поїхав з Нью-Йорка до іще одного далекого краю, до Кембриджу в штаті Массачусетс, щоби провести тиждень в гостях у свого кузена Джима. Цього разу Фергюсон подорожував не літаком, а проїхав п’ять з половиною годин двома автобусами до Бостона з пересадкою в Спрінгфілді. То була його перша за все життя далека поїздка на автобусі; а потім – дві ночівлі в гуртожитку Массачусетського інституту технології в кімнаті у Джима на ліжку його сусіда, який поїхав у п’ятницю додому й мав повернутися лише в неділю увечері. Плани у них були розпливчасті. Обдивитися довкола. Пограти один на один в баскетбол у спортзалі в суботу вранці, відвідати в МІТ кілька лабораторій, ознайомитися з Гарвардським студмістечком, погуляти в Бостоні в районі Бек-Бей та на майдані Коплі-сквер, пообідати або повечеряти в Гарвард-сквер, сходити на фільм до кінотеатру «Бреттл», тобто, сказав Джим, що це мав бути імпровізований уїк-енд без жорсткого розкладу, оскільки мета приїзду полягала в тім, щоби «повештатися й провести якийсь час разом», а чим вони, насамкінець, займуться конкретно, особливого значення не мало. Фергюсон був у захваті. Ба більше ніж у захваті – він аж з трусів вистрибував від приємного передчуття, і одна лише думка про уїк-енд в компанії Джима вмить розігнала хмари, які купчилися над його головою, і небо знову стало яскраво-блакитним. Не було людини кращої за Джима, не було людини добрішої та щедрішої за Джима, не було нікого чарівнішого за Джима, і протягом всієї автобусної поїздки до Бостона Фергюсон тільки й думав про те, що йому страшенно поталанило породичатися з таким чудовим зведеним кузеном. Він любив його, казав він собі, «любив кожну його часточку», і знав, що Джим також любить його, бо багато разів у суботу вранці навчав його, незграбного дванадцятирічного хлопця, грати в баскетбол в Ріверсайд-парку, хоча міг би зайнятися тисячею інших справ, Джим любив його, бо запросив до Кембріджа не просто так, а «повештатися й провести якийсь час разом», і тепер, коли Фергюсон скуштував принади інтимності між двома хлопцями, він ладен був піти на все, щоби опинитися голим в обіймах у Джима, щоби той його цілував, пестив і кохав у дупу, так-так, саме кохав у дупу, хоча цього не трапилося з ним жодного разу, коли він зустрічався з Енді Коеном минулої весни; він зробить все, що його попрохає Джим, бо це було кохання, велике й палке кохання, яке палатиме в його душі до скону, і якщо Джим виявиться таким самим бісексуальним хлопцем, на котрого, як відчував Фергюсон, перетворювався і він сам (що, звісно, було абсолютно нереально), то в такому разі поцілунок Джима заніс би його аж до брами раю. Отакі слова сказав собі Фергюсон, думаючи такі думки під час поїздки до Бостона: «Аж до брами раю».

То був найщасливіший тиждень в його житті – і також найсумніший. Найщасливіший тому, що перебування в компанії з Джимом наповнювало його відчуттям захищеності й безпеки під затишним німбом спокійної впевненості старшого хлопця, коли Фергюсон кожної миті міг розраховувати на те, що Джим вислухає його так само уважно, як і він вислуховував його, і Джим жодного разу не поставився до нього зневажливо, зверхньо, жодного разу не проігнорував мовчки його слова. Розкішні сніданки в маленькому кафе напроти готелю «Чарльз», розмови про космічну програму та математичні загадки, про величезні комп’ютери, які одного дня будуть такими маленькими, що вміщатимуться на долоні, подвійний сеанс з фільмами «Касабланка», де грав Хемфрі Богарт, та «Мати й не мати» в театрі «Бреттл» суботнього вечора, і було багато такого, за що він був вдячний Джиму в ті довгі години, які вони провели один з одним в проміжку від п’ятниці до полудня в неділю. Але при всьому цьому був постійний біль через усвідомлення того, що сподіваного поцілунку не буде, що, будучи з Джимом, він не міг бути з ним, що оце «мати і не мати» означало цілковиту неможливість відкрити свої почуття без того, щоби наразитися на небезпеку вічного приниження. А найгіршим з усього було дивитися на голе тіло свого кузена в роздягалці після гри в баскетбол один на один, стояти голим поруч і не мати змоги простягнути руку й доторкнутися кінчиками пальців до стрункого м’язистого тіла його забороненого об’єкту кохання, а потім, в неділю вранці у Фергюсона визрів відчайдушний і нахабний план: промацати ситуацію, походивши кімнатою в гуртожитку абсолютно голим щонайменше годину, або спитатися в Джима, чи не бажає він, аби йому зробили масаж, чи не хоче він, щоб Фергюсон сів до нього на ліжко і почав дрочити на його очах, але на це він так і не наважився, а споглядання оголеного тіла Фергюсона – як і слід було чекати – не викликало, що там вже й казати, жодної реакції від його гетеросексуального кузена, бо Джим уже декого кохав – дівчину з Маунт-холіок на ім’я Ненсі Хаммерштайн, яка приїхала в неділю й пообідала з ними разом, бездоганно пристойну й розумну дівчину, котра бачила в Джимові точнісінько те ж саме, що бачив у ньому й Фергюсон, який, попри своє щастя спілкуватися з Джимом, все одно того уїк-енду дуже засмутився, бо до болі прагнув поцілунку, якого він так і не дочекався, розуміючи, яким самообманом була сама думка про нього, тож Фергюсон, сидячи в автобусі, який віз його в неділю назад до Нью-Йорка, трохи поплакав, а потім, коли сонце зайшло і автобус оповила темрява, поплакав сильно. Він збагнув, що в ті дні плаче дедалі більше…. бо хто я? – питав він себе… ким стану в майбутньому?… і чому я так вперто намагаюся ускладнити життя самому собі?

Він мав подолати це – або померти, але оскільки в свої п’ятнадцять з половиною років