Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Фергюсон помирати не збирався, він зробив усе можливе, щоби подолати свою депресію, зі спонтанною одержимістю кинувшись у вир суперечливих устремлінь. На той час, коли розпочалася й через два тижні завершилася Кубинська ракетна криза, коли бомби не впали й війни оголошено не було, коли жодної реальної війни на обрії не лишилося окрім перманентно – і надовго – присутньої війни «холодної», Фергюсон встиг надрукувати свою першу рецензію на фільм, викурив свою першу цигарку і втратив цноту з двадцятиоднорічною проституткою в невеличкому борделі на Західній Вісімдесят другій вулиці. Наступного місяця Фергюсон потрапив до шкільної баскетбольної команди, але через те, що він був одним з лише трьох десятикласників зі складу в десятеро гравців, йому рідко вдавалося вийти на майданчик більш ніж на одну-дві хвилини за гру.

Публікація. Його стаття була не рецензією, а оглядом, розбором однакових, але протилежних достоїнств двох фільмів, про які Фергюсон не раз задумувався протягом кількох останніх місяців. Цей огляд з’явився в жалюгідному, недбало надрукованому шкільному двотижневику під назвою «Ріверсайдський бунтар», восьмисторінковій широкоформатній газеті, котра публікувала позавчорашні новини про міжшкільні спортивні змагання, статті про безглузді шкільні проблеми (погіршення якості харчів у їдальні, рішення директора заборонити слухати транзисторні радіоприймачі на перервах між уроками), а також вірші, оповідання, інколи – малюнки, виконані учнями, які мнили себе поетами, письменниками та художниками. Містер Данбар, який того року читав у Фергюсона англійську мову та літературу, був радником-редактором «Бунтаря» на добровільних началах і всіляко заохочував юних кіноманів писати якомога більше статей, стверджуючи, що газеті конче потрібна нова кров, а регулярні матеріали про фільми, книги, живопис, музику й театр будуть кроком у вірному напрямку. Заінтригований та втішений проханням містера Данбара, Фергюсон всівся за роботу над статтею про «Чотириста ударів» та «На останньому подиху» – його улюблені французькі фільми останнього літа, і тепер, коли він сам побував у Франції, здавалося само собою зрозумілим, що він має розпочати свою кар’єру як кінокритик, написавши про тенденцію в кінематографі під назвою «Нова французька хвиля». Фергюсон стверджував, що окрім тої обставини, що обидва фільми були чорно-білими й знятими в сучасному Парижі, нічого спільного вони між собою не мали. Ці два мистецьких витвори радикально різнилися за тональністю, чуттєвістю й технікою оповіді, настільки радикально, що було би безглуздо порівнювати їх, а іще безглуздіше – марнувати хоча б хвилину на те, щоби вияснити, який з цих двох фільмів кращий. Про Трюффо він написав так: «шалений реалізм, ніжний, але жорсткий і тверезий, глибоко людяний, неухильно чесний, ліричний». А про Годара – отаке: «щербатий і руйнівний, привабливий, бентежно грубий, кумедний та жорстокий, з постійними жартівливими алюзіями на американські фільми, революційний». Ні, написав Фергюсон в останньому параграфі, він не схилиться на бік жодного з цих фільмів, бо любить їх обидва, так само, як любить вестерни з Джиммі Стюартом та мюзикли з Басбі Берклі, як любить комедії з братами Марксами та гангстерські фільми з Джеймсом Кегні. «Навіщо віддавати перевагу?», запитував він. Інколи нам хочеться вп’ястися зубами в товстий соковитий гамбургер, а інколи ніщо не смакує нам так добре, як круто зварене яйце або солоний крекер. «Мистецтво – це бенкет, – виснував Фергюсон, – де кожна страва на столі кличе нас, запрошуючи з’їсти її й отримати задоволення».

Куріння. У неділю вранці, тиждень потому, як Фергюсон з’їздив до Кембриджа, дві родини Шнайдерманів увіпхнули шестеро своїх тіл в орендований легковий універсал і подалися на північ до округу Датчесс, де зупинилися пообідати в «Бікмен-Армз» у Рейнбеку, а потім розсипалися в різних напрямках по місту. Як і зазвичай, матір Фергюсона зникла зі своєю фотокамерою, і ніхто її не бачив, аж доки не настав час повертатися до Нью-Йорка. Тітка Ліза відхилилася від основного маршруту, щоби понишпорити в антикварних крамницях, а Гіл з дядьком Деном увібралися назад до авто і сказали, що хочуть помилуватися осінньою листвою, тоді як насправді вони збиралися обговорити дедалі гірший стан здоров’я свого батька, якому було вже вісімдесят з гаком, і якому раптово знадобився цілодобовий паліативний догляд. Фергюсону та Емі було нецікаво роздивлятися в крамницях антикварні меблі та милуватися зміною кольорів помираючої листви, тому вони, помітивши, як матір Емі звернула ліворуч, самі звернули праворуч і йшли доти, поки не опинилися на краю міста, де надибали маленький пагорбок, і досі вкритий зеленою травою, таку собі купку м’якої землі, яка наче просилася, щоби вони сіли на неї (що вони принагідно й зробили), і через кілька секунд Емі занурила руку в кишеню, видобула звідти пачку «Кемелу» без фільтра і запропонувала Фергюсону цигарку. Він анітрохи не вагався. Вже давно було пора скуштувати одну з цих рако-небезпечних паличок, сказав він собі, давно, пора Пане-Спортсмен-Який-Ніколи-Не-Курив-Бо-Це-Шкідливо-Для-Легенів; ясна річ, він кашляв після кожної з трьох перших затяжок, ясна річ, у нього трохи паморочилося в голові, ясна річ, Емі сміялася з нього, спостерігаючи, як Фергюсон робить все те, що неодмінно роблять всі курці-початківці, але потім він призвичаївся й почав отримувати задоволення, а трохи згодом вони з Емі вже говорили, говорили так, як не говорили вже рік – без жартівливих приколів, образ та звинувачень, уся колишня злостивість та накручене неприйняття розвіялися мов дим, що зміївся з їхніх вуст і танув у осінньому повітрі. А потім вони кинули говорити й просто сиділи, раді бути друзями знову, більше не сварячись, більше ніколи не сварячись, і в якийсь момент Фергюсон, обхопивши її за плечі уявним борецьким прийомом, тихо каркнув їй у вухо: «Дай іще одну цигарку, будь ласка».

Втрата. В старшому класі навчався хамовитий та тому цікавий хлопець на ім’я Террі Міллз, талановитий нікчема, котрий знав більше за всіх у школі про те, що не слід було знати хлопцям-підліткам. Він був постачальником віскі для суботніх гулянок, поширювачем пігулок амфетаміну для тих, хто хотів швидко «відлетіти» і не спати цілу ніч, продавцем марихуани для тих, хто віддавав перевагу більш витонченому способу кайфування, а також він був звідником, який допомагав хлопцям втратити цноту, водячи їх до борделю на Західній Вісімдесят другій вулиці. Один з найбагатших хлопців у школі, пухкенький та саркастичний Террі Міллз мешкав зі своєю розлученою і часто відсутньою матір’ю в міському особняку між Колумбус-авеню та Західною частиною Центрального парку, і хоча багато що в його поведінці Фергюсону видавалося відштовхуючим і неприйнятним, він не міг не відчувати до нього мимовільної симпатії. Як стверджував Террі, цілі легіони хлопців з Ріверсайдської академії – як у минулому, так і в сьогоденні – позбулися своєї невинності в номерах борделю на Вісімдесят другій вулиці,