Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Україна-Європа 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Європа"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна-Європа" автора Лада Лузіна. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 157 158
Перейти на сторінку:
Коли?

– Давайте за дві години. Вип'ємо чаю в холі готелю.

– Годиться. А де ти зупинилася?

– Де завжди. І там, де й ви, отче.

Трубка сміється. Невесело. І у мене враз починає боліти серце. Ні, цього не можна допустити! Співчуття, прихильність, дружба, любов – вони несуть у собі небезпеку. Всі ці емоції – лиш солодкий туман, в якому так легко заблукати, збитися зі шляху. І схибити.

– Як добре ти мене знаєш, Нарі. Отже, о п'ятій в холі. Приходь твереза.

– А що, зі слухавки смердить перегаром?

– Ні, тягне сльозами. До зустрічі.

* * *

Дві години минули швидко і, здебільшого, уві сні. Раніше я чомусь вважала, що усвідомлення близької смерті загострює всі твої відчуття, посилює жадобу до життя, і останнє, чого тобі кортить, – це поспати. Я помилялася, принаймні, стосовно себе. Я витратила дев'яносто хвилин на сон, ще тридцять на душ, вбирання та макіяж, і рівно о п'ятій, уся в білому, вже вмостилася за невеличким круглим столиком, накритим для файф-о-клок. Хол готелю, декорований під вітальню старовинного англійського дому, вражав величністю та елегантністю, а церемонія післяполудневого чаювання кілька років поспіль отримувала вищу нагороду Британської Чайної Ради – London Tea Award. Оскільки я була постійною і почесною клієнткою цього готелю, бронювати місце на церемонії мені не довелося. Вистачило лише телефонного дзвінка з попередженням «So get ready, get ready Here I come».[72]

Отець Лоренцо теж не забарився. На відміну від мене, він вбрався просто і строго: темний костюм та чорна сорочка патера з білим комірцем. Один з найвродливіших чоловіків, яких я будь-коли бачила, високий, ставний, сіроокий брюнет, він вірив у необхідність целібату так само кріпко, як і в непорочність Діви Марії, у свої шістдесят виглядав ледве-ледве на сорок, а чоловіків у лискучих штанях та барвистих сорочках не зносив, і за першої-ліпшої нагоди презирливо називав їх безмозкими павичами. За це я частенько брала його на кпини, звинувачувала у гордині і зі смішком запитувала:

– Чи відомо вам, що у тваринному царстві зазвичай розцяцьковані саме самці? Це, щоб привертати до себе увагу скромних, сіреньких самичок.

– А давно ти належиш до тваринного царства, Інаро? – незмінно цікавився він.

– Від народження, отче. Геть усі ми – ссавці.

– Не без того. Але це – ще не все. У людини є душа. Така собі невидима штучка…

– Я не вірю в те, чого не можу помацати!

– І в те, що ти дихаєш повітрям – також?! – роблено жахався падре.

Звісно, наші теологічні суперечки здебільшого були жартівливими. Я могла сто разів не поділяти погляди отця де Россі, але завжди поважала його щирість і віру. У наші часи, коли навкруги всі керуються вигодою, коли все продається і купується, а Образ Божий успішно перетворено на Торгову Марку, священика, який справді вірує, можна виставляти в музеї. А отець Лоренцо вірив. І ставився серйозно до всіх своїх обітниць.

– Жертовне ягня, – прорік він, пильно оглянувши мої сяючі шати, простягнув руку для привітання і сів навпроти. Я криво посміхнулася, стиснувши на мить його долоню.

– Дрес-код. Це сукня для коктейлю.

– Для якого? Раджу «Криваву Мері». Якщо перекинеш на себе хоча б півсклянки, вийде нічогенька абстракція.

– На жаль, у цей час тут подають лише шампанське. П'ятнадцять фунтів за келих. Не бажаєте? Я пригощаю.

– Дякую, Нарі, але ні, – падре насупився. – Я не бачу приводу для святкування. Що питимеш?

– «Граф Грей», і я собі вже налила. А вам що запропонувати?

– Що завгодно, тільки, будь ласка, без молока. Коли я бачу, як хтось хлище ту бежеву бурду і називає її чаєм, я впадаю у розпач, а це великий гріх.

– Ваше щастя, що ми говоримо італійською, отче. Ваші слова – це профанація британських святинь. І, до речі, про молоко… а як же тоді бути з капучіно?

– Це святий напій від наших братів-капуцинів. Райська насолода. Не порівнюй.

Якийсь час ми мовчали. Я жувала крихітний сенвіч з копченим лососем, отець Лоренцо меланхолійно розмішував у своїй чашці шматочки рафінаду. Ніхто з нас не хотів починати справжню розмову. Не тому, що бракувало рішучості – нам обом її було не позичати. Але в повітрі між нами висіла, потріскуючи, мов несправний дріт під напругою, якась пекуча й крихка безнадія. Усе дарма, усі бесіди марні – я це усвідомлювала, і він також, та на правах старого друга і священика заговорив першим.

– Може, передумаєш?

– Ні.

– Інаро…

– Ні, – повторила я з твердістю, якої насправді не відчувала. – І нічого мені не кажіть, добре? Я не можу вчинити інакше.

– Ну, а я не можу мовчати, – зі щипців для цукру випав і втопився у чашці патера чи не сьомий шматок рафінаду. Зважаючи, що отець Лоренцо зазвичай пив усе без цукру, це було більш ніж показово. – Не роби дурниць.

– І на гадці не мала. Це стане найрозумнішим з усього, що я будь-коли робила.

– Те, що ти замислила, – гріх.

– Справді?! – почувши це, я ледь сендвічем не вдавилася. Кепські справи у мого падре, якщо це останній його аргумент. – Це дуже прикро, чесне слово. Та Бог на небі своїх впізнає.

– Не смішно.

Мимохіть він підвищив голос. До нас миттю підскочив офіціант.

– Мадам, падре, усе гаразд?

– Так, більш ніж. Ви можете йти, – я зробила відповідний жест рукою, але хлопець вагався, явно маючи ще щось на язиці.

– Якщо мадам дозволить… ми щасливі, що ви завітали до Лондона. І це велика честь для нашого готелю – приймати вас у себе. Усього вам найкращого.

Юнак нарешті відійшов. Очі мого священика переможно сяяли.

– Ось, бачиш? Ти бачиш?! І так тебе сприймають скрізь. Вітають, чекають… Люди люблять тебе, а ти…

– Люди люблять не мене, отче. Мене вони не знають, навіть якщо прочитали всі ті дурниці, які про мене писала преса. Але мені щиро шкода, що я не обговорила план своїх подальших дій з усіма лондонськими офіціантами. Не винесла його на суспільне голосування. Моя вина.

– Ти корчиш із себе сноба, дівчино, однак ти – не сноб. Ну, гаразд, лишимо в спокої обслугу. А як же я? Як синьйора Гемма, Кіган? Чи ми також любимо не тебе?

– Мене. А я – вас, усіх. Та про синьйору Гемму і пана Кігана є кому подбати. Ну, а ви… вас, друже, й танком не розчавиш. Слово честі, я заздрю вашій пастві.

Отець Лоренцо зітхнув.

– Я так розумію, до Ірландії ти не поїдеш.

Я здригнулася.

– Немає сенсу.

– Ні? А не поясниш, чому? – єхидно

1 ... 157 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Європа"