Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 155 156 157 ... 171
Перейти на сторінку:
можу в будь-який день померти. Оде бажала, щоб ми тримали їх у себе, але водночас бажала зберегти картини, тож я прийняв найліпше рішення з можливих. «Викрадачі лебедів» — то інша річ. Я й досі не можу вирішити, що саме робити із цією картиною. Коли Роберт Олівер був у мене в перший раз, мені спало було на думку, що колись я можу навіть подарувати полотно йому. Дякувати Богові, я цього не зробив. А листи — це все, що залишилося мені на спомин про любов Оде до своєї матері. Для мене вони безцінні.

Я не побачив, але відчув, як старий кипить від обурення, ховаючи його за делікатними висловлюваннями.

— А ви намагались їх повернути?

— Аякже! Надіслав листа Оліверу на адресу, яку він залишив мені після нашої першої зустрічі, але за місяць лист повернувся до мене. На конверті значилося, що така особа за даною адресою не мешкає.

Напевно, то Кейт, яка сама була не своя від люті.

— І більше ви з ним не спілкувалися?

— Спілкувалися. Гадаю, то було тільки на гірше. Він надіслав мені короткого листа. Наразі це єдина річ, яка зберігається в тій шухляді.

Розділ 98

Марлоу

Я повільно підвівся й пішов до шухляди, на яку вказував Анрі Робінсон, а він не зводив з мене очей. Я відчував щось нереальне в тому, що знаходжуся у цій заставленій речами кімнаті разом з людиною, що жила вже майже це ціле сторіччя, й знову розкопую минуле свого пацієнта, який не тільки вчинив напад на витвір мистецтва, а й здійснив, як виявляється, крадіжку приватних паперів. І все ж мені було дуже важко засуджувати Роберта. На мене раптом вплинула різниця в часі між Парижем і Вашингтоном: я згадав обійми Мері й одразу зажадав повернутися додому, до неї. Потім збагнув, що вона дома не в мене, а в себе. Що значать для молодої вільної особи чотири ночі й один сніданок? У мене ослабли пальці, але шухляду я відчинив.

Усередині лежав конверт з датою — іще до випадку з «Ледою», — вашингтонським поштовим штемпелем, позначками міжнародного відправлення. В конверті — складений аркушик з блокнота.

Шановний пане Робінсоне!

Будь ласка, пробачте мені, що запозичив Ваші листи. Я НЕОДМІННО поверну їх Вам рано чи пізно, але наразі працюю над великою картиною, тому мені потрібно перечитувати їх щодня. Це чудові листи, сповнені її особистості — сподіваюся, із цим Ви погодитеся. Цілком усвідомлюю свою провину, але врешті-решт, у мене вони будуть, напевно, цілішими. Я запам’ятав з них досить багато, щоб виконати серію робіт, уже завершену, і вважаю ці роботи своїми найкращими, але МЕНІ КОНЧЕ ПОТРІБНО мати змогу перечитувати їх кожного дня. Інколи я серед ночі прокидаюся й перечитую. Нова серія моїх картин, дуже серйозних, має показати світові, що Беатриса де Клерваль була однією з найвидатніших жінок свого часу й одним з великих художників дев’ятнадцятого століття. Вона припинила писати зовсім молодою. За неї потрібно помститися, тому що вона могла б писати картини ще багато десятиліть, якби їй не перешкоджали. Що саме перешкоджало? Ми з Вами усвідомлюємо, що вона була генієм. Ви добре зрозумієте, як я закохався в неї, який я захоплений нею. Можливо, Вам також відомо, що то таке — не мати змоги малювати, коли тобі хочеться; повинні знати, навіть якщо Ви самі не пишете картин.

Дякую Вам за допомогу й за те, що Ви читали мені її слова. Пробачте мені мій вчинок. Я віддячу Вам тисячу разів.

Ваш Роберт Олівер

Не можу передати, як важко мені зробилося на серці, коли я прочитав того листа. Уперше я почув власний голос Роберта, його власні висловлювання — принаймні, як він говорив на той час. Повтори в листі, брак логічності, фантазії щодо великої важливості своєї місії — все це вказувало на манію. Егоїстична крадіжка скарбу, що належав іншій особі, засмутила мене настільки ж, наскільки сам Роберт не усвідомлював значущості свого вчинку. Водночас я витлумачив це як втрату зв’язку з реальністю, що й викликало зрештою напад на «Леду». Я хотів був покласти лист на місце, але Анрі Робінсон зупинив мене помахом руки.

— Залиште собі, якщо хочете.

— Сумний і неприємний лист, — зауважив я, але поклав його в кишеню піджака. — Ми не повинні забувати, що Роберт Олівер психічно хворий, а також, що листи дійсно повернулися до вас. Але виправдовувати його я не можу й не хочу.

— Я радий, що ви повернули мені листи, — відповів Анрі просто й природно. — Вони не призначені для чужого ока. Заради пам’яті Оде я ніколи їх не друкуватиму. Я побоювався, що Роберт Олівер може це зробити.

— У такому випадку вам слід знищити їх, — запропонував я, хоча така думка була нестерпною для мене самого. — Колись вони можуть надто зацікавити когось з істориків мистецтва.

— Я обміркую це. — Він склав разом руки з переплетеними пальцями.

«Тільки не надто довго», — подумки порадив я йому.

— Вибачте мене, будь ласка, — Анрі поглянув на мене. — Я зовсім забув про гостинність. Хочете кави? Або, може, чаю?

— Ні, дякую. Ви дуже люб’язні, але не хочу вас надто затримувати. — Я знову сів у крісло проти нього. — Можу я попросити вас іще про одну послугу, не зловживаючи вашою гостинністю? — Я вагався. — Можна побачити «Викрадачів лебедів»?

Він пильно подивився на мене, немов зважував усе, що вже розповів. Сказав він мені щось не до кінця, вигадав щось? Цього я ніколи не дізнаюся. Він торкнувся пальцями підборіддя.

— Я не показав її Роберту Оліверу й тепер радий, що не показав.

— Хіба він не просив вас показати картину? — Це виявилося для мене повною несподіванкою.

— Гадаю, йому не було відомо, що картина належить мені. Про неї мало хто знає. Насправді це суто особиста інформація. — Сказавши це, він рвучко підняв голову. — А звідки вам про це відомо? Як ви довідалися, що картина в мене?

Мусив тепер розповідати про те, що потрібно було б розповісти раніше, а я побоювався, що це роз’ятрить старі рани.

— Мсьє Робінсоне, — почав я, — я збирався сказати це на початку нашої бесіди, але не був упевнений, чи варто… Я їздив до Мексики, зустрічався там з Педро Кайє. Він поставився до мене вельми приязно, як і ви, через нього я й довідався про вас. Він просив передати вам дружній привіт.

— А, цей Педро з його привітами! — Але посмішка в нього була майже пустотлива. Ці двоє, по різні боки Атлантики, досі

1 ... 155 156 157 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"