Читати книгу - "Quo vadis"

того, як він побачить видовище. Десь на дні серця жевріло ще сподівання, що, може, Лігії немає в амфітеатрі та що всі побоювання марні. Хвилинами чіплявся за це сподівання щосили. Говорив собі, що Христос міг її все-таки забрати з в'язниці, але не допустить її мук у цирку. Раніше погодився вже було на все, що в його волі, тепер же, коли його відштовхнули від дверей кунікулів, повернувся на своє місце в амфітеатрі й із зацікавлених поглядів, звернених на нього, зрозумів, що найстрашніше припущення може бути слушним, почав благати його в душі про порятунок із пристрастю, подібною, може, до погрози. «Ти можеш! – повторював він, судорожно стискаючи кулаки. – Ти можеш!» Раніше він не здогадувався, що ця хвилина, коли вона перетвориться на дійсність, буде такою страшною. Тепер, не усвідомлюючи, що з ним діється, відчував усе-таки: якщо побачить муки Лігії, то його любов перетвориться на ненависть, а його віра на розпач. І водночас жахався цього відчуття, боявся образити Христа, якого благав про милосердя й чудо. Вже не прохав про її життя, хотів лише, щоб померла, перш ніж її виведуть на арену, і зі страшенної безодні скорботи повторював у душі: «Хоч у цьому не відмов мені, а я тебе любитиму ще дужче, ніж любив досі». Врешті-решт думки його завирували, як гнані ураганом хвилі. Пробуджувалася в ньому жадоба помсти і крові. Охоплювало його шалене бажання кинутися на Нерона й задушити його при всьому народі, водночас розумів, що ця жадоба ображає знову Христа й порушує його заповіді. Іноді спалахували блискавками в його мозку сподівання, що це все, перед чим здригалася його душа, ще може відвернути всемогутня й милосердна рука, але згасали відразу ж, мовби в прикрості, що той, хто міг єдиним словом зруйнувати цей цирк і врятувати Лігію, все-таки покинув її, хоча вона вірила йому й полюбила його всіма силами свого чистого серця. І далі думав, що от вона там лежить у темному кунікулі, слаба, беззахисна, покинута, віддана на волю озвірілих охоронців, за мить до смерті, а він мусить чекати безсило в цьому страшному амфітеатрі, не знаючи, яку вигадано для неї муку і що за хвилину він побачить. Врешті, мов людина, яка, падаючи в прірву, хапається за будь-яку рослину на її краю, так і він пристрасно вхопився за думку, що все-таки лише віра може врятувати її. Залишалося ж тільки це! Адже Петро говорив, що вірою можна землю зрушити в її основах!

Тож зібрався, придушив у собі сумніви, всю свою істоту зосередив у єдиному слові: «Вірую!» – і чекав чуда.

Але як занадто натягнена струна мусить лопнути, так і його зламало напруження. Смертна блідість укрила його лице, і тіло почало дубіти. Тоді подумав, що благання його почуто – й він помирає. Видалося йому, що Лігія, без сумніву, мусила вже також померти і що Христос забирає таким чином їх до себе. Арена, білі тоги незліченних глядачів, світло тисяч ламп і смолоскипів – усе разом зникло в нього з очей.

Але слабкість не тривала довго. За хвилину прийшов до тями, а радше привело до тями його нетерпляче тупання глядачів.

– Ти хворий, – сказав йому Петроній, – звели віднести себе додому!

І не зважаючи, що скаже на це імператор, підвівся, щоб підтримати Вініція й вийти з ним разом. Серце його наповнилося жалістю, а до того ж нестримно дратувало його те, що імператор дивився крізь смарагд на Вініція, досліджуючи із задоволенням його страждання, може, для того, щоби потім описати їх у патетичних строфах і здобути оплески слухачів.

Вініцій похитав головою. Міг померти в цьому амфітеатрі, але не міг із нього вийти. Адже вистава мала розпочатися з хвилини на хвилину.

Дійсно, майже в ту саму мить префект міста махнув перед собою червоною хусткою, і на цей знак заскрипіли ворота напроти імператорського подіуму і з темної пащі вийшов на яскраво освітлену арену Урс.

Велетень мружився, очевидно, засліплений світлом арени, потім вийшов на її середину, роздивляючись навколо, ніби намагаючись зрозуміти, з чим йому доведеться зустрітись. Всім августіанам і більшості глядачів було відомо, що це чоловік, який задушив Кротона, отже, дивлячись на нього, публіка зашуміла. В Римі не бракувало гладіаторів, які переважали звичайних людей зростом і силою, але такого не бачили ще очі квіритів. Кассій, стоячи в подіумі за імператором, видавався проти цього лігійця миршавим чоловічком. Сенатори, весталки, імператор, августіани й люд із захватом знавців і любителів дивилися на його могутні, як стовбури дерев, стегна й груди, мовби два з'єднані щити, і на геркулесові руки. Гамір зростав із кожною хвилиною. Для цього натовпу не могло просто існувати іншої насолоди, як бачити такі мускули в грі, в напруженні, в боротьбі. Гамір перетворився на галас із гарячковими запитаннями, де живе плем'я, що народжує таких велетнів, а він стояв посередині амфітеатру, оголений, схожий більше на кам'яного колоса, ніж на людину, із зосередженим і смутним обличчям варвара і, бачачи порожню арену, поглядав із подивом своїми блакитними очима дитини то на глядачів, то на імператора, то на ґрати кунікулів, звідки очікував катів.

У ту хвилину, коли виходив на арену, серце його закалатало в останній надії, що, може, чекає його хрест, але коли не побачив ні хреста, ні приготовленої ями, подумав, що не достойний тієї милості й доведеться йому померти інакше, напевно, від звірів. Був беззбройний і вирішив згинути, як належить прихильнику агнця, спокійно і терпляче. Тим часом хотів помолитися ще Спасителю, тож, ставши навколішки, склав руки і підвів очі до зірок, які миготіли крізь отвір у даху цирку.

Така поведінка не сподобалася натовпу. Досить уже тих християн, що помирають, як вівці. Певна річ, якщо велетень не захоче захищатися, видовище не вдасться. Тут і там почувся свист. Деякі почали викликати мастигофорів, завданням яких було шмагати борців, які відмовляються битися. За хвилину, одначе, все стихло, бо ніхто не знав, що очікує велетня й чи не захоче він оборонятися, зустрівшись віч-на-віч зі смертю.

Чекати довго не довелося. Раптом пролунали пронизливі звуки мідних труб, відчинилися ґрати напроти імператорського подіуму й на арену вибіг під крики бестіаріїв величезний германський тур, несучи на голові оголене тіло жінки.

– Лігіє! Лігіє! – крикнув Вініцій.

Потім схопив руками волосся на скронях, зібгався в клубок, як людина, що відчула в собі гостряк списа, і хрипким, нелюдським голосом почав повторювати:

– Вірую! Вірую!.. Господи! Чуда!

І не відчув навіть, що в ту мить Петроній накинув йому на