Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти, политу кров’ю смерті, землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах і загублених в гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей… І від тих постійних страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі із наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. Їх потім так і знаходили: із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Зазвичай, обличчя у таких покійників завжди були щасливими і умиротвореними — їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця із свого тяжкого страдницького життя.
Гамуючи у собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї із бабусь:
— Перебачте, що вас потривожу…
— Ой, што ви — прошу, прошу красно, — спохватилася старенька.
— Як то все сталося? — кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.
— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно почала старенька. — Як у нас кажуть: жона — то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.
— Що за Йолана?
— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, один одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.
— Я то все чув… — злукавив я, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває у сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.
Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:
— А позавчора прийшла, як коза із танців, — ледве на ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала… А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, — схопила сокиру, вбігла у кухню і бідного Владя прямо по голові!.. Можете собі здумати — сплячого чоловіка єдним ударом…
Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась чи не підслуховують, але я вдячно кивнув головою і підійшов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і неприроднього синьо-фіолетового кольору.
Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовижного красеня, від одного імені якого шаленіли найвродливіші жінки світу, великого співака, перед талантом якого схилявся увесь цивілізований світ — від президентів, королів, міністрів, генералів аж до простих смертних — і з гіркотою думав:
— Господи великий! Як незбагненний ти у наших стрімких злетах, так само непізнанний і у великих падіннях…
Далі поклав на груди покійника букет білих троянд, і в цю мить сталася дивна метаморфоза. Зранку чисте осіннє небо підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари. Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний, усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок неба. Достосту такий, як ми колись із Владьом постійно бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійника і застиг вражений. Його обличчя перетворювалось на очах — воно розгладжувалось, міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледь-ледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий прошепотів мені:
— Яке велике блаженство — Ми вже там! Ми вірили — і Ми вже там!
І звучало над усім осіннім світом:
«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах — найніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації — наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…»
* * *Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.