Читати книгу - "Святослав"

– Пливуть! – сказав князь Святослав.

Далеко на пониззі, в голубому просторі вод, який пронизувало рожеве сонячне проміння, окреслились темні цяточки – то йшли лодії руські, що поспішали на поміч воям.

– Ждати під стінами города не можемо, воєводи, – промовив Святослав. – Тут стояти – давати ворогові силу. Ждати тут – може, й ромеї підтягнуть свої сили. І навряд чи сидітимуть самі боляри в Переяславці. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде підмога. Вони не ждали, що й лодії наші з’являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночі, воєводи, і будемо брати город копієм…

І князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславці одночасно відкрились всі ворота, а з них скопом ринуло військо. Воно заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.

У стані руських всі були готові, через короткий час почалася січа велика. Боляри болгарські бились люто, з усієї сили, вони йшли і йшли проти руських воїв, хотіли вирватись з цього поля і тікати на захід. Але руські вої не випускали їх з кільця.

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

У цьому першому бою Микулі довелося дуже важко. Правда, лук і меч у нього на цей раз були там, де треба, тул із стрілами, які він сам нарізав з верби, висушив і оперив ще в полі, туго був прив’язаний у нього з правого боку, було в його тулі ще багато стріл і комишевих – тонких, легеньких, із залізними вістрями, – такою стрілою він би найпрудкішу веверицю вцілив. Перев’язав Микула пізніше, на березі Дунаю, й тятиву свого лука, на цілу ніч перед тим поклав її, як радили інші вої, в теплий кінський кізяк. Тятива одійшла, розпарилась, туго ув’язалась за підзорами[151], а коли сонце пригріло і тятива висохла, то кибить[152] і весь лук аж дзвеніли. Вся ця зброя тепер, коли він взяв її в руки, не заважала Микулі; тул біля пояса, лук у лівій руці, права – вільна, щоб стріляти, а коли буде надоба – виймати меч. І бився Микула, як і тисячі інших воїв, добре. На світанні, коли наперед виїхали сурмачі й сли, які стали кричати до бояр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв і пропонували здати безщербно город, а болгари відповіли лайкою й глузуванням, – забилось дуже серце в Микули. Це ж вони – вої руські – з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до крові, а миру. Чого ж сміються болгари, невже не бачать смерті, що нависла над Дніпром і Дунаєм?

Люто, разом із своїм десятком ішов уперед Микула. Спочатку стріляв із лука, далі, коли лізли на стіни, вихопив меч, а що було згодом – пам’ятав мало. Знав одно: лук його не підвів, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебеніла й синцями вкрилось усе тіло, – цього не чув і про це не думав Микула.

Уночі ж, коли вої взяли Переяславець і спочивали, щоб далі йти до Доростола, Микулі доручили стерегти кількох болгар, таких посічених, як і він сам, пов’язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко від нього просто на землі. У бранця були зв’язані руки й ноги, на сорочці його запеклася кров, мабуть, він дуже стомився, хотів спати, бо то заплющував очі, то розплющував їх. Але щось не давало спати бранцеві – розплющуючи очі, він кожного разу з острахом поглядав навкруг, ніби чогось боявся.

– То ти й спи, чоловіче, – сказав нарешті Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. – Ти ж бачиш, я не сплю.

Болгарин сів і пильно подивився на Микулу.

– Не буду спати, – промовив він. – Не, не…

– Як хочеш, чоловіче, – згодився Микула. – Сиди!

Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але ніч ішла, мовчання було важким, а далі й нестерпним.

– І чого тебе зв’язали? – вголос сказав Микула.

– Асен бяше убит, – відповів полонений. – Болгаріяче ще не імат такава войска, аки рустії…[153]

– Не імат такава войска? – засміявся Микула. – Так чого ж ти бився з нами?

– Бояхом руські войниці.

– Боявся? – здивовано запитав Микула.

Слово болгарина про те, що він боявся, здивувало Микулу. Боявся – і бився. А чому ж він не підійняв рук? Тоді б ні Микула, ні інший воїн