Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Злодій глянув на руку. Шрам виглядав як риска, проведена червоною крейдою по шкірі.

— Звідки ти знаєш, що там сталося?

— Річка… вимила з тебе більше, ніж лише спомини тисячоліть. А я їх отримав. Так діє моя Сила. Кожен, хто зануриться в Ельгаран, перепливе через неї, нап’ється води… В місті всі криниці, фонтани й акведуки поєднані з нею. Вони поєднані зі мною.

— Тож ти знав, що роблять із Мечем? Що там помирають люди…

— Давай без цього шляхетного обурення, хлопче, — голос Явиндера затвердів. — За останні десять років Цетрон послав на дно майже стільки ж осіб, скількох убили жерці. Його я також маю засуджувати? Бо ж він робив це заради грошей і влади. Річка не суддя, але шлях, який несе до мети. Я мав би засуджувати тебе за кожен труп, який ти по собі залишив?

Альтсін кивнув. Йому могло це не подобатися, але в цьому була якась справедливість.

— А Меч? Якщо це не зброя, то що? — Прохід. Саме для цього його створили. Не зброя, а брама поміж царством Реаґвира та нашим світом. Про цей ритуал забули вже під час Воєн Богів, а для того, кого ти тепер носиш, існував лише один шанс, що хтось із жерців пораниться клинком, а потім випадково схопиться за руків’я. Але навіть він не міг передбачити, що люди зроблять із Мечем. Як сильно його занапастять. Багато років на ньому помирали нові й нові жертви. А він їх поглинав. Ти маєш розуміти, що Денґотааґ, хоча й був шматком душі бога, не мав власної свідомості. Ти ж не вимагаєш цього від дверей, еге ж? Щоб дістатися до царства Реаґвира, треба було померти від його леза. Меч забирав душу й пересилав її на той бік. Саме це він і намагався робити впродовж багатьох років, його сила зцілення проявилася лише як побічний ефект. Але Морок відрізав контакт із царством Володаря Битв, тож Меч лише громадив у собі душі нещасних, які на ньому конали. Аж врешті крізь браму, з-за Мороку, вдерлася Потуга, яку звільнив один дурень, і Меч прокинувся. В ньому зараз є частка душі бога і спомини про страждання сотень жертв. І він саме шукає вірних.

— Графа й Праведних, ге?

— Також. Але не лише їх. Хе-хе. Якби жерці знали, що це шлях до звільнення бога — або до пробудження його в новій постаті, то напевне, зарили б той Меч на сто ярдів під землею.

Альтсін кисло посміхнувся.

— А навіщо жерцям боятися власного бога?

— А навіщо їм бог? Він захотів би перевірити, чи вони виконують його заповіти. А потім з’явився ти, молодий і дурнуватий злодій, який не знав, коли треба відступити, й дістався туди, куди не мав би. Шість років тому ти відкрив шлях Кулаку Битв Реаґвира. Не самому богу, а проклятому всіма шматку його душі, яка була вигнана й не мала можливості повернутися. Божевільному сучому сину, який потопив половину континенту в крові. Але після твого вчинку бар’єр зламався. Виникла діра, яка поширюється в жахливому темпі, а крізь ту діру приходять потвори. Кояться дивні речі, Альтсіне, змінюються аспекти, виникають діри в Мороці. Існує чимала ймовірність того, що через тебе ми всі загинемо. Як ти себе почуваєш із цим знанням?

Злодій сперся спиною об стіну, яка колись була бортом човна. Заплющив очі.

— Я питав… Чому ти посміхаєшся?

— Я не Мала Лівка.

— Що?

— Мала Лівка була портовою дівкою. І були також в порту, біля Довгого Узбережжя, два ґанґи злодіїв. Авера-лоф-Бенега й Гонне-ра Чахи. Мені тоді було одинадцять… ні, дванадцять років. Обидва ненавиділи один одного, наче скажені пси, а Лівка була надто нерозумною або ж надто жадібною, щоб зробити вибір між ними, тож крутила із обома одночасно. Робила це так спритно, що ніхто нічого не розумів, навіть її опікунка. Але якось вона щось переплутала й замість того, щоб прийти до Авера, пішла на зустріч до Чахи. Швидко зрозуміла помилку, але Ґоннор виявився настільки втішеним, що вона вже не могла від нього вирватися. А в той самий час Авер і його люди шукали її по всьому порту. І знайшли. Скажімо так, у процесі. Увірвалися до криївки Чахи з ножами й палками, пролилося чимало крові. Цетрон був розлючений і казав, як і інші, що це вина тієї дурнуватої дівки.

Альтсін відчував, як ясновидець втуплює в нього свої приховані за більмами очі.

— Про що ти кажеш, хлопче?

— Бач, всі казали, що люди Авера й Чахи порізали одне одного через Малу Лівку. А я вже тоді поставив собі питання: а що було б, якби Лівка їх ошукала, але вони були б друзями? Вважаю, що тоді нічого б не сталося. Найбільше — хлопці потовкли б один одному пики, а тоді уставили б чесний поділ днів. Лівка була тільки причиною, малим, худорлявим і шмаркатим приводом. Розумієш?

— Не дуже.

— Я думав про це. Про мої сни. Чи це минуле, чи це видіння майбутнього. Про дивних людей, які з’явилися нізвідки. Про кров на дошках молу. Ніхто з тих, хто загинув нині вночі, не мав бути на тому місці. Війни спалахують не через те, що якась портова дівка переплутала коханців, і не через те, що якийсь злодій опинився в поганий час у поганому місці. Війни спалахують, бо пара людей ненавидять одне одного до тієї міри, що далі вже неможливо. Або тому, що хтось хоче більше грошей, влади або ж інших вигод, але не може отримати їх іншим чином. Тож якби я тоді не витер долоню об руків’я Меча, потвори все одно б прийшли. Якщо не тепер, то за п’ять, десять або сто років. Я маю рацію?

Він розплющив повіки й глянув просто на ясновидця. В очах старця знову танцювала річка.

— Я вже казав, — зашуміли навколишні води, — що йому пощастило. Дуже. Може, за все своє існування він ніколи не зустрічав такого, як ти, Альтсіне. Його авендері завжди добиралися