Читати книгу - "Гра престолів"

Кивнувши, Роберт заплющив очі. Нед спостерігав, як його давній друг м’яко вгрузає в подушки, а макове молочко стирає з його обличчя біль. Короля забрав сон.

Дзенькнули важкі ланцюги — це великий мейстер Пайсел підійшов до Неда.

— Я зроблю все, що в моїх силах, мілорде, але рана омертвіла. Два дні пішло на те, щоб доправити його сюди. Коли я потрапив до нього, було вже запізно. Я можу полегшити страждання його світлості, та лише боги здатні тепер його зцілити.

— Скільки ще? — запитав Нед.

— Якщо по щирості, то він уже мав би померти. Я в житті не бачив, аби хтось так люто чіплявся за життя.

— Брат завжди був міцний,— сказав лорд Ренлі.— Навряд чи мудрий, але міцний...

У задушливій спальні чоло у нього стало слизьким від поту. Було враження, що це Робертів привид стоїть у кімнаті — молодий, смаглявий і вродливий.

— Він зарізав вепра. У нього з нутра вивалювалися кишки, але він примудрився зарізати вепра,— зронив Ренлі з зачудуванням у голосі.

— Роберт ніколи не залишав поля бою, поки на ньому стояв бодай один ворог,— мовив Нед.

За дверима сер Баристан Селмі й досі вартував сходи у вежу.

— Мейстер Пайсел дав Роберту макового молочка,— сказав йому Нед.— Подбайте, щоб без мого дозволу ніхто його не турбував.

— Як накажете, мілорде,— озвався сер Баристан, який здавався старшим за свої роки.— Я не виконав свій священний обов’язок.

— Навіть найвідданіший лицар не може захистити короля від самого себе,— мовив Нед.— Роберт страшенно любив полювати на вепра. Він на очах у мене уполював тисячу вепрів.

Роберт ніколи не задкував перед звіром, твердо стояв на ногах, стискаючи в руках великий спис, а коли вепр кидався вперед, він тільки лаявся й чекав останньої секунди, поки звір мало не наскакував на нього, й лише тоді вбивав його одним упевненим і могутнім ударом.

— Ніхто б ніколи не подумав, що він помре від вепра.

— Дякую за добрі слова, лорде Едарде.

— Сам король сказав це. Він у всьому винуватив вино.

Сивий лицар змучено кивнув.

— Коли ми виманили вепра з лігва, його світлість уже хитався в сідлі, однак усе одно звелів нам відійти.

— Цікаво, пане Баристане,— дуже тихо запитав Вейрис,— а хто дав королю вино?

Нед не чув, як наблизився євнух, але, озирнувшись, побачив його поряд. Той був одягнутий у чорну оксамитову мантію, яка стелилася по підлозі, а на обличчі була свіжа пудра.

— Вино у короля було з його власного бурдюка,— пояснив сер Баристан.

— У нього був один-єдиний бурдюк? На полюванні зазвичай дуже хочеться пити.

— Я не рахував, скільки їх було. Більш ніж один, певна річ. Коли виникала потреба, зброєносець подавав йому новий бурдюк.

— Який сумлінний хлопчина,— мовив Вейрис,— непокоївся, щоб його світлість завжди мав чим освіжитися.

Нед відчув гіркий смак у роті. Він пригадав двох білявих хлопчаків, яких Роберт послав до Сантагара, коли хотів розширити нагрудник. Того вечора на бенкеті король усім розповідав цю байку й реготав так, що аж трусився.

— Котрий зброєносець?

— Старший,— відповів сер Баристан.— Лансель.

— Чудово його знаю,— мовив Вейрис.— Відданий хлопець, син сера Кевана Ланістера, племінник лорда Тайвіна й кузен королеви. Сподіваюся, милий хлопчина не винуватить себе. У невинності своєї юності діти такі вразливі, сам добре пам’ятаю.

Безперечно, колись і Вейрис був юний. Але Нед мав сумніви, що він бодай колись був невинний.

— До речі про дітей. Роберт змінив думку щодо Данерис Таргарієн. Хай про що ви домовилися, хочу, аби ви це скасували. Негайно.

— На жаль,— мовив Вейрис,— зараз уже, мабуть, запізно. Пташечки полетіли. Але я зроблю все, що зможу, мілорде. З вашого дозволу,— вклонився він і зник на сходах, тихо шурхаючи по камінню капцями на м’якій підошві.

Кейн і Томард саме допомагали Недові перейти міст, коли з Мейгорової тверджі з’явився лорд Ренлі.

— Лорде Едарде,— покликав він,— будьте ласкаві, зачекайте хвилиночку.

— Як скажете,— зупинився Нед.

Ренлі підійшов.

— Відішліть своїх гвардійців.

Зустрілися вони на середині мосту; просто під ними тягнувся сухий рів. Місячне світло посріблило жахливі гостряки, які оточували його.

Нед махнув рукою. Томард з Кейном уклонилися й шанобливо позадкували. Лорд Ренлі кинув сторожкий погляд на сера Бороса в дальньому кінці мосту, тоді на сера Престона, який стояв позаду нього в дверях.

— Отой папір,— нахилився лорд Ренлі ближче.— Що з регентством? Брат оголосив вас оборонцем держави? — Ренлі не чекав на відповідь.— Мілорде, у моїй особистій варті тридцятеро людей, і ще є друзі — і серед лицарів, і серед лордів. Дайте мені годину — і я зберу для вас тисячу мечників.

— І що мені робити з цими мечниками, мілорде?

— Атакувати! Просто зараз, поки замок спить,— озирнувшись на сера Бороса, Ренлі стишив голос до шепоту.— Нам слід забрати Джофрі в матері, захопити його. Оборонець ви держави чи ні, а королівством керує той, хто керує королем. Мірселлу й Томена теж треба захопити. Коли ми заберемо дітей, Серсі не наважиться нам опиратися. Рада оголосить вас лордом захисником, а Джофрі — вашим годованцем.

Нед холодно глянув на нього.

— Роберт іще не помер. Може, боги порятують його. Якщо ж ні, я зберу раду, щоб прочитати його останні слова й вирішити питання з правонаступником, але я не ганьбитиму останні години короля на землі, проливаючи кров у його палатах і витягаючи з ліжок переляканих дітей.

Лорд Ренлі, виструнчившись як тятива, на крок відступив.

— Кожна хвилина вашого зволікання дає час Серсі підготуватися. Коли Роберт помре, може бути вже запізно... для нас обох.

— Тоді нам слід молитися, щоб Роберт не помер.

— Мало надії на це,— мовив Ренлі.

— Боги милостиві.

— А от Ланістери — ні.

Розвернувшись, лорд Ренлі рушив понад ровом назад у вежу, де помирав його брат.

До себе в покої Нед повернувся розбитим і зневіреним, але про те, щоб лягти спати, навіть мови не було. «Того, хто вступає у гру престолів, чекає перемога або смерть»,— у богопралісі сказала йому Серсі Ланістер. Він міркував, чи правильно учинив, відмовившись від пропозиції лорда Ренлі. Він терпіти не міг інтриг, і не було честі в залякуванні дітей, однак... якщо Серсі вирішить не тікати, а боротися, Недові можуть знадобитися не тільки мечники