Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Ходити це загалом не заважало, але справляло сюрреалістичне

враження. А те, що сам Ектор Кортес, знаменитість і душпастир

можновладців, поцілував її в щоку, іще більше розмивало

відчуття реальності.

— Навзаєм, — привіталася Анна. — Не знала, що ви на

«Бегемоті».

— Ми всі тут, — пояснив він. — На «Томасі Прінсі» лишився

найменший із можливих екіпаж, а ми всі переправилися сюди.

Ті, хто вижив. У нас так багато загинуло. Вчора відправили по

них панахиду. Панотець Мішель, ребе Блек, Паоло Седон.

Анну пройняло легке відчуття страху.

— Алонсо Ґусман?

Кортес похитав головою:

— Ні серед живих, ні серед мертвих. Його ввели

в медикаментозну кому, але шанси на виживання нікчемні.

Анна пригадала його благальний погляд. Якби ж то вона

знайшла для нього поміч раніше…

— Шкода, я пропустила службу.

— Знаю, — мовив Кортес. — Саме тому я хотів вас зустріти.

Можна, я вас проведу?

— Звісно. Але я ще не знаю, куди йти.

— Ну, то я проведу вам невеличку екскурсію, — розвернувся

старий і махнув у бік стикувального відсіку. — Ходім, і я

познайомлю вас з уславленою системою ліфтів.

Анна хіхікнула і пропустила його вперед. Ішов Кортес теж

акуратно, не дріботів, але й не крокував широко. Він геть був не

схожий на чоловіка, який закликав три спільноти людства

об’єднатися й разом летіти крізь Кільце назустріч невідомому.

І мова не тільки про те, як він тримався.

— Мені здавалося важливим, щоб усі автори петиції мали

змогу висловитися на службі. Я хотів убрати в слова наше

сприкрення.

— Сприкрення?

Він кивнув.

— Ваше. Моє. Усіх, хто нарадив пірнути в темряву. В нас

промовляла гордовитість, через яку постраждали невинні душі.

Загинули через нашу кепську раду. Господь за це мене

присоромив.

У голосі Ектора й досі чулися багаті нотки проповідника, яким

він був усе життя. Але й забриніла нова струна — дзівкітливе

дитяче скигління, убране в колишню вокальну велич. В Анні

раптом пробудилися співчуття до його злигоднів і водночас

немилосердне роздратування.

— Не впевнена, що я це бачу в тому самому світлі, — проказала

вона. — Ми ж сюди летіли не себе возвеличувати. Нам було

потрібно розборонити людей і запобігти конфлікту. Нагадати

самим собі і всім решта, що ця ситуація спільна для всіх. Не

думаю, що цю спонуку можна назвати лихою. І я не знаю, в чому

полягає наша кара. Бо нас усіх зустріне…

— …час і випадок, — закінчив за неї Ектор. — Так.

Позаду на якусь мить загриміла і враз затихла ракета

орієнтування човника. До неї одразу стрибнули поясани в сірих

комбінезонах з коробками інструментів у руках. Кортес

скривився:

— Навіть якщо так, то що зростили вони з цієї насінини? Ви

й досі не певні, чи нам усе це не в покарання? Хіба рішення своє

ми ухвалили не зі власної зверхності?

— Історію пишуть люди, які виживають в останніх

катастрофах, — відповіла Анна. — Усе, що сталося — це кошмар.

Досі нас не відпускає. Та я не бачу в цьому руки Божої.

— А я бачу. Я вірю в те, що ми потрапили в царство зла. Ба

більше, докторе Воловодова, боюся, тепер нас усіх у ньому

вмащено.

— Не розумію…

— Це все справжній диявол, — сказав Кортес і похитав головою

у відповідь насупленому й обуреному погляду Анни. — Він тут.

Не якийсь мультяшний дідько. Я ж не дурень. Диявол завжди

вселяється в людей, коли вони забираються надто далеко. Коли

вони не знають відповіді на питання, навіщо їм щось робити, коли вони просто можуть це робити. Ми всі… персонально

я втрапив у цю пастку. Гірше того, ми проклали шлях до

диявола.