Читати книгу - "Доктор Фаустус"

цю річ, Леверкюн пильно вивчав скрипкові твори Беріо[564], В'єтана[565] й Венявського[566] і використав їх, з одного боку, шанобливо, а з другого — роблячи з них карикатури; між іншим, вимоги, які він ставив до техніки виконавця, особливо в надзвичайно вільній і віртуозно скомпонованій середній частині, в скерцо, де вставлено цитату з сонати «Сатанинські трелі» Тартіні, були такі, що бідолашному Руді доводилося напружувати всі сили, щоб їх виконати: в нього на лобі під білявими кучерями виступали краплі поту, а білки гарних, синіх, як волошки, очей мережили червоні жилки. Зате яку винагороду, скільки можливостей для «флірту» у вищому значенні цього слова давав йому твір, який я у вічі його авторові назвав «апофеозом салонної музики», наперед певний, що він не образиться за цю характеристику, а сприйме її з усмішкою.

Думаючи про цей гібридний твір, я завжди згадую розмову, яка відбулася в Мюнхені на Віденмаєрштрасе в помешканні фабриканта Булінгера, що займало весь бельетаж розкішного дому, який він побудував на винайм; під вікнами в нього добре доглянутим річищем ніс свої незабруднені гірські води Ізар. О сьомій вечора в того багатія накривали стіл десь на п'ятнадцять осіб. Він був гостинним господарем і з допомогою добре навченої челяді під керівництвом економки, манірної особи, що хотіла вийти за нього заміж, влаштовував у себе вечори, де переважно бували ділки і фінансисти. Але читач уже знає, що він любив побалакати й на теми з інтелектуального життя, тому в його розкішних покоях збиралися інколи й митці та вчені,— ніхто, і, признаюся, я так само, не бачив підстав нехтувати кулінарну втіху й елегантне обрамлення для цікавих розмов, яким були його вітальні.

Того разу там були присутні Жанетта Шойрль, пан і пані Кнетеріхи, Збройносен, Руді Швердтфегер, Цінк і Шпенглер, нумізмат Краніх, видавець Радбрух з дружиною, акторка Цвічер, авторка комедій Біндер-Майореску з Буковини і, нарешті, я та моя люба дружина. Прийшов також Адріан, якого палко намовляли, крім мене, ще Збройносен та Швердтфегер. Я не дошукуюся, чиє прохання вплинуло на нього, і не тішу себе думкою, що саме моє. Оскільки він біля столу сидів поряд із Жанеттою, біля якої завжди добре почував себе, і решта гостей також були йому добре знайомі, то, видно, не каявся, що послухав нас і прийшов, а навпаки, всі три години, які провів там, був у гарному настрої, і я знов, тихо радіючи, спостерігав, з якою уважністю, в більшості присутніх там раціонально навіть не обгрунтованою, з якою боязкою пошаною ставились у товаристві до того чоловіка, якому було всього лише тридцять дев'ять років. І я радів, кажу, спостерігаючи ту уважливість і пошану, — і водночас моє серце тривожно стискалося, бо причиною такого ставлення до нього була атмосфера невимовної відчуженості й самоти, що оточувала його і з кожним роком ставала все відчутнішою, все дужче відділяла його від людей, створюючи враження, наче він з'явився з країни, де ніхто, крім нього, не жив.

Того вечора, як я вже сказав, він був веселий і балакучий, що я частково приписую Булінгеровим коктейлям із шампанського, присмаченим ангостурою, і його чудовому пфальцському вину. Він розмовляв зі Шпенглером, що почував себе досить кепсько (його хвороба перекинулася на серце), і сміявся разом з усіма з блазнювання Лeo Цінка, який, відхилившись на спинку стільця й затулившись до самого свого кумедного носа величезною одамашковою серветкою, немов простиралом, склав руки на грудях, наче небіжчик. Ще дужче розвеселив його той штукар, коли спритно й дотепно звільнив нас від необхідності давати оцінку натюрмортові Булінгера, що по-дилетантському малював олійними фарбами: він розглядав той натюрморт з усіх боків, навіть обернув навпаки, і все вигукував: «Боже мій!» — слова, які могли означати що завгодно. А втім, такими вигуками, що, власне, ні до чого не зобов'язували, той не вельми приємний чоловік користувався й під час розмов, які перевищували його рівень маляра і ревного учасника карнавалів; якусь хвилину він удавався до них навіть під час розмови, яку я зараз наведу і яка торкалася питань естетики й моралі.

Почалася вона у зв'язку з механічним виконанням музичних речей, яким господар дому пригощав нас після кави, поки ми курили й попивали лікер. Тоді саме грамофонні платівки почали дуже поліпшуватися, і Булінгер програв нам на своєму дорогому апараті чимало п'єс, що дали нам велику насолоду: спершу, наскільки я пам'ятаю, добре виконаний вальс із «Фауста» Гуно, з приводу якого Баптист Шпенглер тільки й спромігся сказати, що ця мелодія надто елегантна й салонна як для народного танцю на вигоні. Гості погодилися, що цей стиль багато доречніший у чарівній бальній музиці Берліозової «Фантастичної симфонії», і захотіли її послухати. Такої платівки не виявилося. Тоді Швердтфегер безпомилково просвистав її у скрипковому тембрі, чисто й бездоганно, і у відповідь на оплески засміявся, поправляючи плечем, за своїм звичаєм, на собі одяг і ледь опустивши один кутик рота. Хтось для порівняння з французькою захотів послухати віденську мелодію, Ланнера[567] і Йоганна Штрауса-молодшого[568]. Наш господар залюбки давав нам ці платівки зі своєї колекції, аж поки одна дама — я й досі ще добре пам'ятаю, що то була пані Радбрух, дружина видавця, — не засумнівалася, чи така легковажна музика, бува, не нудна для великого композитора, присутнього серед нас. Усі стурбовано приєдналися до її сумнівів, і Адріан почав здивовано прислухатися до їхньої балачки, не розуміючи, про що йдеться, бо не почув зауваження пані Радбрух. Коли його повторили, він жваво запротестував. Боронь Боже, ні, це непорозуміння. Ніхто не отримує такого задоволення, як він, від цих майстерних по-своєму речей.

— Ви недооцінюєте мого музичного виховання, — сказав він. — Ще хлопцем я мав учителя (і він глянув у мій бік зі своєю гарною, тонкою, глибокою усмішкою), напханого музикою цілого світу, яка аж перехлюпувалася з нього через край, такого закоханого в кожен упорядкований шум, що від нього просто неможливо було навчитися якоїсь пихи, самозвеличення в питаннях музики. Той чоловік дуже добре розумівся на високому й суворому, але для нього музика, хоч би яка вона була, завжди лишалася музикою, і словам Гете «мистецтво береться за важке й добре» він завжди готовий був заперечити, що легке також важке, якщо воно добре, а добрим воно може бути так само, як і важке. Щось від цього в мені лишилося, недарма він мене вчив. Принаймні я засвоїв від нього, що треба досконало знати важке й добре, щоб так сприймати легке.

У