Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Чим же метрополія тримає при собі Канаду? Чимось таким, чого не розуміє і НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЄ москвин. Бо, щоб це зрозуміти, треба… не бути москвином. Треба, щоб москвин зробився (чи його зробили) людиною. А це є те саме, що зробити з гадюки голуба. (Недурно у москвинів найулюбленішим після «матюка» епітетом є слово «ґад»). Іншими словами, будь–яка федерація України з Московщиною (і не лише України, але й будь–кого) в будь–якій формі. З будь–якими «гарантіями» — буде першим кроком до нового СССР під іншою назвою, бо ж — як ми вже говорили — все життя нації: політичне, економічне, культурне — основане на національному характері тої нації. Або, як каже еспанський історик А. Кастаньон: «Дайте мені добрий підручник історії якоїсь нації, і я майже безпомилково напророкую вам політику тої нації в сучасному і майбутньому». Слушно! Бо ж політика нації здійснюється тими силами — матеріяльними і духовими, що їх створила та нація протягом своєї історії. Які сили створила московська нація і який вона має національний характер — про це ми говорили в першій частині цієї книжки.

Московський національний характер і московські національні сили, як шило з мішка, вилазять з–під різноманітних масок, що їх москвини кожночасно міняють відповідно до обставин і всюди, де вони мають можливість «аказать свайо блаґатворнає вліяніє». Про це їхнє «блаґатворнає вліяніє» дещо (дуже мало) ми вже сказали, а тут згадаймо про нього — бодай в двох словах — ще в царині упромисловлення України.

Сама Московщина є дуже бідна на копалини, за винятком окраїн: Уралу та Архангел ьщини. Найбільше своє багатство — величезний праліс — москвини по–дикунськи винищили, що помітив навіть чужинець А. де Кюстін за кілька днів своєї подорожі по Московщині. Ці багатства вони — як самі ж кажуть (К. Аксаков) — «прапілі». А не маючи найменшої охоти «работать, как вали, капіть дєньґі, как жиди» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»), москвини вибрали собі національний «промисел» — грабувати сусідів.

Але, щоб грабувати, треба мати силу, силу військову. Основою ж військової сили є власна індустрія та рільництво. Жодних природних передумов для розвитку індустрії Московщина не має. Не має ані одної з тих, що їх має Україна. Отже, москвинам не лишалося нічого іншого, як штучними способами розбудувати у себе штучну індустрію. Штучну, бо ж без основи, на піску, покладаючись на надію брутальною військовою силою та обманом виривати у сусідів їхні сирівці. Розбудувати в Московщині власну індустрію та забезпечити її сирівцями і ринком; розбудувати байдуже якою ціною — стало економічною догмою ВСІХ московських урядів: Іванів, Петрів, Алєксандрів, Нікалаїв, Кєрєнскіх, Лєнінів, Хрущьових.

Будь–якою ціною! Це значить не лише ціною повної руїни сусідів, але також і ціною добробуту чи культурного розвитку самої ж московської нації. Бо ж… «жисть — капєйка». Розбудувати свою економіку тяжкою працею, як оті дурні фіни, шведи, норвежці роблять? Нєт! Я лучше буду дєбаширіть па–рускі (Ф. Достоєвскій). Грабувати й обкрадати сусідів — уточнимо ми. Цю «філософію» життя визнають УСІ москвини і ВСІХ часів — від Іванів до Нікіт. Визнають усі московські уряди, московська Церква, московська буржуазія, інтелігенція, пролетаріят. «Дайош ґнілуюЕвропу, растуди тваю мать!!!»

Байдуже, якою ціною! Хоч би вона була економічним абсурдом, економічною втратою. Напр., український залізняк (залізну руду) вивезли з Донбасу до Англії. Англійці витоплювали з нього залізо, яке москвини купували і в Петербурзі виробляли з нього залізні товари, що їх везли до того ж Донбасу на продаж. Непоплатність цього покривав уряд з грошей, що їх стягав з України. Мета такого (а їх було багато) абсурду — не допустити до розвитку української промисловости.

По нашій полтавській катастрофі 1709 р. москвини стисло додержувалися цієї їх догми. За ті величезні мільйони грошей, що їх дерли з України, вони пробували перше розбудувати свій Урал. На його розбудову уряд не жалував грошей (українських). Та москвин є москвином: більше половини тих грошей розкрадали і розбудовували Урал «па–рускі», с. т. був такий хаос, що уральське залізо москвинів коштувало вдвічі більше, як ціна привезеного з Західної Европи. Тому москвини були примушені (економічно) купувати залізо і вугіль у Західній Европі (в Україні не купузали, щоб не багатіла). І вся індустрія Петербурга вживала європейський вугіль і залізо. А щоб здобути гроші на його купівлю, москвини понакладали великі податки та мита на ВСІ українські продукти, одержуючи десятки мільйонів золотих рублів річно… «В Европі купували (москвини. — П. Ш.) не лише машини, рейки, велике будівельне залізо, але абсолютно все, навіть малі цвяхи» (Б. Брант. «Інастранниє капітали»).

Але розбудова мережі залізниць та московського промислу вимагала щораз більше заліза та вугілля. Українських мільйонів вже не вистачало на купівлю в Европі. Надії позичити в Европі не було. Своїх ані капіталів, ані фахівців не було. А без розбудови мережі залізниць та свого власного московського промислу не можна було й думати про дальше загарбування сусідів. Імперія мала багатющі і найвищої якості залізняк і вугіль та всі найсприятливіші передумови для розбудови залізного і вугільного промислу. Але той залізняк та вугіль були… в Україні. Змосковщений німець сумно зауважує: «Боротьбу між Кривим Рогом і Уралом вирішив чужоземний капітал і проти інтересів московського національного капіталу» (М. Вольф. «Ґєаґрафічєскає размєщєніє рускай прамишлєннасті»).

Так примушені були москвини самим життям (та їхніми загарбницькими планами) дозволити французам та бельгійцям розбудувати український Донбас і Кривий Ріг.

Дослідивши природні умови для розвитку Донбасу (і взагалі української промисловости), європейські фахівці–фінансисти побачили, що вони можуть заробити багато більше, продаючи москвинам не європейське залізо та вугіль, а українське. Але вони також добре розуміли мету економічної політики москвинів щодо України. Вони добре бачили і політичну безсильність України захистити свої права і знали, що деспотичний, централістичний моковський уряд буде перешкоджувати їм розбудувати Донбас, якщо вони не куплять уряд і москвинів якоюсь ціною.

Тою ціною стала НАЦІОНАЛЬНІСТЬ власників Донбасу (взагалі промисловості України). Французи погодилися дати москвинам велику пайку в промисловості України.

Але українські промисловці і фінансисти, попри московські утиски та перешкоди, почали ставати