Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Отже, щоб опанувати Донбас, треба булуперше знищити конкурентів–українців. І московський уряд, московські фінансисти (Рябушинскій, Путілов, Авдаков, Утін, Плотніков та ін.) і французькі фінансисти (Тельман Банк), порозумівшись, спільними силами викликали різними фінансовими (і не фінансовими) махінаціями велику економічну кризу в Україні (аналогія до голоду в Україні 1933 року). Московський уряд зробив грошову «реформу», зменшив ціну на українське збіжжя (а воно ж було головним експортовим товаром України), «закупив» запівдарма і вивіз з України, с. т. зайвий раз пограбував Україну (знову аналогія з СССР). Московські ж фінансисти з допомогою свого уряду зорганізували з 10 найбільших петербурзьких та московських банків великий фінансовий синдикат, який змонополізував весь кредит в імперії. Тут треба пригадати, що московські приватні банки фактично були напівдержавні, бо уряд давав їм «пасобія» (іноді понад 100 мільйонів рублів) в різній формі і сам призначав директорів тих «приватних» банків. Бельгійські та французькі фінансисти дали московським великі позички і купили на багато мільйонів рублів московські уділи. Московський уряд зменшив закупки в Україні, збільшив промислові податки і податки на українські вироби. Згаданий синдикат закрив українцям кредит. Українські промисловці та фінансисти пробували були боротися, але їм несила була побороти об’єднаний наступ уряду, московських і французьких капіталістів, і вони збанкрутували.

Москвини «викупили», с. т. перебрали за безцінь збанкрутовані українські промислові підприємства та банки. Споконвічно український Донбас став московським. Організатор Харківського банку, український патріот, мільйонер Алчевський з розпуки застрілився. Його банк перебрав москвин Рябушінскій. (Аналогічно з розпуки утопився в 1934 році проф. Д. Щербаківський, коли побачив, що несила йому рятувати наші музеї від знищення їх москвинами). Так московські капіталісти (а не пролетаріят у 1917 році) знищили українську буржуазію при самому її народженні.

Французькі та бельгійські капіталісти взялися розбудовувати Донбас не «па–рускі», а по–людськи. Вони негайно привезли велику кількість наймодернішої машинерії та найліпших своїх фахівців, які реорганізували всю промисловість Донбасу (Кривого Рогу) так, що подесятерили видатність, продукцію і прибутковість. За менш як пів століття (1870–1913) виріб заліза (головно півфабрикатів) збільшився в 20 разів і давав уже 75% всього заліза, продукованого в імперії. Так само збільшилося добування вугілля — аж до 80% всього вугілля, добутого в імперії.

Москвини також взялися енергійно «розбудовувати»… грабунок України. Крім згаданого вже фінансового тресту (синдикату), вони створили ще два: вугільний синдикат «ПРОДУГОЛЬ» та залізний «ПРОДАМЄТ». З грошовою допомогою французьких банків і з політичною допомогою свого уряду ці трести змонополізували всю вугільну та залізну промисловість імперії. Під контролем цих трестів було 75% копалень, 74% ливарень, 82% залізень (виробень залізних товарів). ЦІ СИНДИКАТИ ВСТАНОВЛЮВАЛИ ЦІНИ, ЯКІ ХОТІЛИ. Решта 25% промисловців, які не були під їх контролем, не могли боротися з тими монополістами, бо уряд — з політичних причин — був на боці тих синдикатів.

Щоб піднести ціни і тримати їх високими, ці синдикати штучно створювали недостачу товарів, зменшуючи навмисно для того продукцію (часом закривали на якийсь час окремі копальні чи виробні). «Кожному членові синдикату призначалася максимальна квота продукції. За виріб понад ту квоту члена карали 10000 рублів гривни» (П. Лащенко. «Історія народнава хазяйства СССР»).

Ці синдикати (трести) тримали ціни на металевий крам в Україні ДВІЧІ ВИЩИМИ за європейські і на 25% вищі, як у Московщині. Отже, на кожному плузі, на кожній сокирі, на кожному ножі, цвяху українці ПЕРЕПЛАЧУВАЛИ НА ЯКИХ 200%. Лише ця одна бандитська надвишка висмоктувала з України кількадесят мільйонів рублів річно. Фактично ці синдикати організував сам уряд, і він піддержував їх всіма способами. Тепер в СССР ВСІ галузі промисловості і торгівлі об’єднані в трести, отже, панує повна 100% монополія, яка диктує ціни, які лишень забажає. Отже, і в цьому бачимо, що московський пролетаріят («рабочє–крєстьянскає правітєльства») робить точнісінько те саме, що вже давно робила царська їхня буржуазія — обидва здійснювали соціялізм. (Між іншим, в капіталістичній Америці трести заборонені законом, а винних у спробі організувати тайний трест, уряд дуже суворо карає).

Модерне устаткування копалень і виробень, організаційний хист французів, надзвичайно сприятливі природні умови і, нарешті, монопольне становище індустрії Донбасу дали нечувані у світі дивіденди (річний зиск). У Західній Европі подібні підприємства давали 5–6% дивіденду. В Московщині (завдяки протекції уряду) — 10–12%, в Україні (Донбас — Кривий Ріг) дивіденд доходив до 57% і ніколи не був меншим за 23% (за: В. Зів. «Інастранний капітал в рускай прамишлєннасті»).

Річки золота пливли з України до Московщини і до Західної Европи. Бюджет Московської імперії виріс із 765 мільйонів рублів у 1885 році до 3240 мільйонів рублів у 1913 році, с. т. на 424%. І французи–бельґійці заробили не менший процент на вкладений капітал. За 25 років (1888–1913) вони вивезли з України 5 мільярдів золотих рублів, с. т. суму, далеко більшу за вкладені ними гроші (за: К. Kononenko. «Ukraine and Russia»).

Та, може, український пролетаріят заробив щось у Донбасі? Може, він щось скористав з розбудови не нашої промисловості на нашій не своїй землі, з наших не своїх природних багатств, даних Україні Богом? На жаль, НІ, і в тому почасти винен він сам.

Вираз «українець любить свою землю» не передає й одної сотої того почуття, що його відчуває українець до своєї землі. Чи не найближче передасть це почуття вираз «українець обожнює свою землю». Пригадаймо скитсько–сарматську богиню Землю–Матір; пригадаймо характер нашої передхристиянської культури; пригадаймо український фольклор: пісні, перекази, казки, обряди, звичаї. Те, що український емігрант бере з собою на чужину грудку своєї землі (цього не робить жодний інший народ) — це не є просто любов до неї, це є щось далеко більше. (На жаль, наші науковці донині не дали нам глибшої праці про це). Ось чому український малоземельний селянин мучився, голодував на свому мізерному клаптику землі, а не кидав її, не переселявся до міста, не йшов до фабрики, не йшов до Донбасу.

Повним 100% антиподом йому був селянин московський. Ми вже згадували, що московський селянин ненавидів свою землю і працю на ній. Він за кожної найменшої нагоди її кидав і подавався в світ за очі шукати легкого хліба. І всюди, будь–де, хоч у цілком чужій йому країні, він почувається як вдома, навіть намагається накинути господарям — тубільцям