Читати книгу - "Вигнання з раю"

Писав анонім чи псевдонім, сигнали слід було перевіряти, на Веселоярськ налітали перевіряючі й контролюючі, громовержці й вегетаріанці, йоги і демагоги. Перевірки проводилися летючі й комплексні, тотальні, фронтальні, капітальні, образливі й підлазливі. Не віриться! Не могло такого бути! Але це ж міфик!

Колись було як? Іван киває на Петра. Тепер, з розвитком грамотності, сталися відчутні зміни — і вже Іван читає про Петра. Читає і потирає руки: ох і здорово, оце ж так-так; добре хоч не мене, а Петра!

Гай-гай. В своїй предковічній наївності Іван забув про залізний закон діалектики. Боротьба протилежностей. Сьогодні Йван читає про Петра і потирає руки, завтра Петро читатиме про Івана і так само потиратиме руки, бо грамотність суцільна, чорнило дешеве, а ще ж пішли кулькові ручки — хоч пишуть погано й недовго, та на анонімку вистачить.

Ах, чому не висихає в ручці чорнило, коли нею хочуть написати підлість! Таке запитання в теорії літератури зветься риторичним. Один анонім сьогодні може паралізувати не тільки цілий колгосп або завод, але й район і навіть, область, коли вона маленька і пошта в ній працює справно.

Автор навіть подумав ось над чим. Зараз у всьому світі б’ються над проблемою електромобіля. Все впирається в неможливість створити акумулятори, щоб вони були легкі, потужні і тривалої дії. А що, коли в електромобілях замість акумуляторів застосувати анонімників? Класти його в багажник, пригвинчувати електроди — і гайда. Але, мабуть, від анонімників виділятиметься така зла енергія, що машини не їхатимуть, а провалюватимуться крізь землю. Земля ж наша багатостраждальна теж має межу витривалості й терпіння.

Веселоярівці теж мали таку межу і заповзялися знайти отого аноніма-псевдоніма, отого мерзенного обмовника Шпугутькала, вивести його на чисту воду, впіймати за хвіст і повісити сушитися на сонці.

Для музею? А може, й так.

Зновобрать, за правом давнього знайомого, запросив до Веселоярська автора цієї розповіді, попередивши, що цього разу йдеться не про радісні зміни в житті його односельців, а про явище ганебне, шкідливе й незрозуміле так само, як довгоносик, колорадський жук, несприятливі погодні умови, гонка озброєнь, імперіалістичні загрози миру й життю на землі або, скажімо, домовик у новому будинку, де є електрика, газ, телефон і телевізор, меблі, які не бояться шашеля, килими, яким не страшна міль, магнітофони, що навіки зганьбили й задавили старосвітського цвіркуна.

Автор саме страждав од нападу люмбаго і не те що їхати кудись, а навіть пройти від ліжка до письмового столу не міг, а тільки карячкував по-мавпячому. Люмбаго — це така хвороба, коли м’язи на твоїй спині мовби спаралізовані зміїною отрутою наклепників і обмовників і ти не можеш зворухнутися, твій хребет викривлено, як старослов’янську «іжицю», ти пронизаний такими болями, ніби зібрав їх з усього того світу, де ще панує визиск, неправда, нерівність, але водночас ти хочеш відмежуватися від свого тіла, бо для тебе головне — дух, мисль, правда, краса і майбуття!

Тому лист дядька Зновобрать подіяв на автора цілюще, і люмбаго щезло, мов якийсь примітивний чортик при всемогутньому співі досвітніх півнів.

Автор побіг на пошту і вдарив до Веселоярська телеграму з одного слова: «Іду!»

Скажемо прямо: не була це така вже історична телеграма, ніхто не звернув на неї уваги, життя йшло далі, заводи виконували свої плани, колгоспи не забували своїх зобов’язань перед державою, трудівники трудилися й далі, нероби й не думали щось робити, розумні ставали ще розумнішими, невігласи занурювалися ще глибше в незнання й темнощі. Будьмо реалістами: що таке Веселоярськ, хай навіть це взірцеве село, і що таке автор цієї розповіді, хай навіть він щось там і понаписував! Є речі важливіші стократ, про них і дбають ті, кому належить.

Неочікувана пересторога

Автор не врахував тої обставини, що може знайтися чоловік, який перебуває приблизно в таких дружніх взаєминах з поштою, як Гриша Левенець, але вже не в обласному масштабі, а в республіканському. Інакше чим пояснити, що про авторову телеграму до Веселоярська вже зранку наступного дня знав хуторянський класик Весняноцвітний. Знаючи ж, він, звичайно, негайно прискочив до автора, (бо це ж було друге авторове «я», тобто альтер его). Як завжди, був блідий од натхнення, голос йому дрижав, і враження було таке, ніби після кожного слова виставляється знак оклику. Автор зі страхом подумав, що коли хтось зненацька вкраде з друкарської машинки Весняноцвітного знак оклику, то людство ніколи вже не матиме щастя щороку знайомитися з новими безсмертними творами. Подумавши про таке, автор здригнувся, і Весняноцвітний, володіючи винятковим даром спостережливості, вмить це помітив і вигукнув:

— Ага! Вже! Схаменулися!

— Не зовсім вас розумію, — трохи розгубився автор.

— До Веселоярська! Хотіли!

— Збираюся.

— Не їдьте!

— Просять люди. Завівся там якийсь кляузник. Хочуть вивести на чисту воду.

— Не їдьте! Не пишіть!

— Та чому?

— Ваше «Левине серце»! Що про нього!

— Хто?

— Зарубіжні! Газети!

— Не чув.

— «Зиг-заг»! «Туди й сюди»! «Вздовж і впоперек»!

— Хай пишуть.

— А критики!

— Які?

— Слимаченко! Каже! Або автор здурів! Або хуліганствує!

— Хай би займався сільським господарством той Слимаченко. Спитати б його: де сільськогосподарська енциклопедія, де енциклопедія механізатора, де садово-городня енциклопедія, де книга ферм? Ось про це б йому…

Весняноцвітний, бачачи, що нічим не злякає автора, вдався до останнього свого аргументу.

— Багато хто впізнав себе!

— У «Левиному серці»?

— У левиному ж!

— На здоров’ячко! Можу відповісти словами Гете: «Чому ви, дурні, галасуєте дарма? Про вас у мене ні рядка нема. Я, може, й згадував про вас не раз. Та писано усе це не про вас».

— І таки поїдете? — перейшов з окликів на запитання Весняноцвітний.

— Поїду.

— Там же така земелька, такі людоньки, така пшениченька, такі бджілоньки! А сало, а паляниці, а ковбаси— все ж отакенне!

— От і треба захищати все отакенне від ще отакеннішого обмовника. Як казав ще Козьма Прутков: «В глибині всякої груді є своя змія».

Весняноцвітний вирішив убити автора ерудицією.

— А ви знаєте, що на початку сімнадцятого століття з’явився у нас твір з назвою мовби оце для вас — «Пересторога»?

— То ж проти уніатських єпископів і проти папи римського. А я що — папа римський? Та давня пересторога не для мене. Коли ж завели мову про давнину, то можу запросити вас зануритися в неї ще глибше. Скажімо, в п’ятнадцяте століття. До французького поета Франсуа Війона. Балада про те, як слід варити злі язики. Кого цікавить, будь ласка!

У червоному сірчаному арсені,

В селітрі, жовтій сірці і