Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Вона звернулася до Телебор’яна, якого, схоже, як і раніше веселила ця ситуація.

— Захист неодноразово просив дати йому можливість познайомитися з журналом Лісбет Саландер того часу, коли вона в ранньому підлітковому віці перебувала під замком у вас у клініці Святого Стефана. Чому нам не надали цей журнал?

— Тому що, за рішенням суду, на нього накладено гриф секретності. Рішення було ухвалене як вияв турботи про Лісбет Саландер, але якщо вищий суд скасує це рішення, я, звичайно, надам вам журнал.

— Дякую. Скільки ночей протягом двох років, проведених у клініці Святого Стефана, вона пролежала прив’язаною ременями?

— Я з ходу точно сказати не можу.

— Вона стверджує, що йдеться про триста вісімдесят із семисот вісімдесяти шести діб, які вона провела в цій лікарні.

— Я не можу зараз точно вказати кількість днів, але це, звичайно, перебільшення. Звідки взялася така цифра?

— З її автобіографії.

— І ви гадаєте, що вона зараз може точно пригадати кожну ніч, проведену в ременях? Це ж неможливо.

— Невже? А скільки ночей пригадується вам?

— Лісбет Саландер була дуже агресивною і схильною до насильства пацієнткою, і її, безумовно, доводилося в деяких випадках поміщати в палату, вільну від подразників. Може, мені слід пояснити призначення подібних палат…

— Дякую, у цьому немає потреби. Теоретично в такій палаті пацієнт не дістає жодних чуттєвих вражень, здатних викликати занепокоєння. Скільки діб тринадцятилітня Лісбет Саландер пролежала в такій палаті прив’язаною ременями?

— Мова може йти… приблизно, десь про тридцять випадків за весь час її перебування в лікарні.

— Тридцять. Це ж лише маленька частина від трьохсот вісімдесяти випадків, про які вона говорить.

— Безумовно.

— Менше десяти відсотків від указаної нею цифри.

— Так.

— А її журнал міг би дати нам точніші дані?

— Можливо.

— Чудово, — сказала Анніка Джанніні, витягуючи з портфеля солідну пачку паперів. — Тоді я хотіла б передати суду копію журналу Лісбет Саландер з лікарні Святого Стефана. Я підрахувала записи про пристібання ременями, і в мене вийшла цифра триста вісімдесят один, тобто навіть більше, ніж стверджує моя підзахисна.

Очі Петера Телебор’яна розширилися.

— Зупиніться… ця інформація засекречена. Звідки ви взяли журнал?

— Я його отримала від одного журналіста з журналу «Міленіум». Тобто цей документ більше не є таємним, він просто валяється у них в редакції. Мені, можливо, слід сказати, що уривки з нього публікуються в числі «Міленіуму», яке виходить сьогодні. Тому я вважаю, що суду теж слід дати можливість на нього поглянути.

— Це незаконно…

— Ні. Лісбет Саландер дала згоду на публікацію уривків. Моїй підзахисній нема чого приховувати.

— Ваша підзахисна визнана недієздатною і не має права самостійно приймати подібні рішення.

— До визнання її недієздатною ми ще повернемося. Але спершу розберемося з тим, що з нею відбувалося в клініці Святого Стефана.

Суддя Іверсен насупив брови і взяв простягнутий Аннікою Джанніні журнал.

— Для прокурора я не стала робити копії. З другого боку, він отримав ці документи, що підтверджують порушення прав особи, ще місяць тому.

— Яким чином? — поцікавився Іверсен.

— Прокурор Екстрьом отримав копію цього засекреченого журналу від Телебор’яна під час наради у нього в кабінеті в суботу четвертого червня цього року, о сімнадцятій нуль-нуль.

— Це правда? — спитав Іверсен.

Першим спонуканням прокурора Екстрьома було все заперечувати, але потім він подумав, що в Анніки Джанніні можуть бути докази.

— Я попросив дозволу прочитати журнал, за умови дотримання службової таємниці, — зізнався Екстрьом. — Мені потрібно було переконатися в тому, що історія, розказана Саландер, відповідає дійсності.

— Дякую, — сказала Анніка Джанніні. — Отже, ми дістали підтвердження тому, що доктор Телебор’ян не тільки поширює неправдиві відомості, а ще й переступив закон, видавши журнал, який, за його власним твердженням, має гриф секретності.

— Ми беремо це на замітку, — сказав Іверсен.

Суддя Іверсен раптом насторожився. Анніка Джанніні тільки-но досить незвичним чином жорстко атакувала свідка і вже звела нанівець важливу частину його свідчень. І вона стверджує, що може документально підтвердити всі свої заяви. Іверсен поправив окуляри.

— Докторе Телебор'ян, чи можете ви, виходячи з написаного вами власноручно журналу, відповісти мені, скільки діб Лісбет Саландер пролежала прив’язаною ременями?

— Я абсолютно не пам’ятаю, щоб цифра була такою значною, але якщо в журналі так сказано, я повинен цьому вірити.

— Триста вісімдесят одна доба. То хіба така цифра не має виняткового характеру?

— Так, незвично багато.

— Якби вам було тринадцять років і хтось би більше року тримав вас прив’язаним шкіряними ременями до ліжка із сталевим каркасом, як би ви це сприйняли? Як тортури?

— Ви повинні розуміти, що пацієнтка становила небезпеку для самої себе і оточуючих…

— Гаразд. Становила небезпеку для самої себе — Лісбет Саландер коли-небудь заподіювала собі шкоду?

— Існували такі побоювання…

— Я повторюю запитання: Лісбет Саландер коли-небудь заподіювала собі шкоду? Так чи ні?

— Як психіатри ми зобов’язані вчитися тлумачити картину в комплексі. Що стосується Лісбет Саландер, ви можете, наприклад, побачити на її тілі безліч татуювань і кілець, що теж є самодеструктивною поведінкою і способом ушкодити собі тіло. Ми можемо трактувати це як вияв самоненависті.

Анніка Джанніні звернулася до Лісбет Саландер:

— Ваші татуювання є виявом самоненависті?

— Ні, — відповіла Лісбет Саландер.

Анніка Джанніні знову звернулася до Телебор’яна.

— Значить, ви вважаєте, що коли я ношу сережки і теж маю татуювання на найвищою мірою інтимному місці, то я становлю для себе небезпеку?

Хольгер Пальмґрен фиркнув, але обернув фиркання в кашель.

— Ні, не так… татуювання можуть бути і частиною якогось соціального ритуалу.

— Отже, ви вважаєте, що випадок Лісбет Саландер під поняття соціального ритуалу не підпадає?

— Ви ж самі бачите, що її татуювання гротескні і вкривають значні частини тіла. Це не просто вияв фетишизму в плані краси чи прикрашання тіла.

— Скільки відсотків?

— Пробачте?

— За скількох відсотків татуйованої поверхні тіла це перестає бути фетишизмом прикрашання і переходить у якесь психічне захворювання?

— Ви перекручуєте мої слова.

— Хіба? Як же виходить, що, стосовно мене або інших молодих людей це є, на вашу думку, частиною цілком прийнятного соціального ритуалу, і в той же час зараховується в мінус моїй підзахисній під час оцінювання її психічного стану?

— Будучи психіатром, я, як уже говорилося, зобов’язаний розглядати картину в комплексі. Татуювання — це лише сигнал, один з багатьох сигналів, які я повинен брати до уваги, оцінюючи її стан.

Анніка Джанніні кілька секунд помовчала, пильно дивлячись на Петера Телебор’яна. Потім неквапливо заговорила:

— Але, докторе Телебор’ян, ви почали прив’язувати мою підзахисну ременями в дванадцять років, коли їй ще тільки мало сповнитися тринадцять. У той час у неї не було