Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Та чи не може бути й так, що сучасні кити, хоча вони й більші від китів із давніх геологічних епох, від часів Адама все ж таки трохи здрібніли?

Безперечно, ми мусимо дійти до такого висновку, коли повіримо таким добродіям, як Пліній та природознавці давнини взагалі. Бо Пліній оповідає нам про китів, які займали цілі акри площі, а Альдрованді[154] — про інших, які мали довжину вісімсот футів — не кити, а цілі мотузницькі повітки й Темзинські тунелі! І навіть у часи Бенкса й Солендера, природознавців експедиції Кука, ми зустрічаємо члена Датської Академії наук, який визначає довжину одного з видів ісландських китів (reydansiskur, тобто «Зморшкувате Черево») в сто двадцять ярдів, тобто триста шістдесят футів. А Ласепед, французький натураліст, у своїй старанно опрацьованій історії китів, на самому початку книжки (с. 3), установлює довжину справжнього кита в сто метрів, тобто триста двадцять вісім футів. А ця праця опублікована не далі як у 1825 році.

Та чи повірить хто з китобоїв таким байкам? Ні. Сьогоднішній кит такий завбільшки, як і його предки за часів Плінія. І коли я попаду туди, де Пліній тепер, то я, китобій (не те що він), не побоюся сказати йому це в вічі. Бо я нездатен зрозуміти, як це може бути, що тим часом як єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх саркофагах менші на зріст, ніж сьогоднішній кентуккієць навіть без чобіт, а худоба та інші тварини, вирізьблені на найдавніших єгипетських і ніневійських плитах, коли судити з пропорцій зображення, недвозначно свідчать про те, що сьогоднішні породисті, добре годовані, премійовані смітфілдські корови не те що рівні найжйрнішим із жирних фараонових корів, а значно переважають їх розмірами, — перед лицем усіх цих фактів я нездатен зрозуміти, як це могло статися, що з усіх тварин тільки один кит чомусь здрібнів.

Та лишається ще одне питання, яке часто порушують найглибокодумніші з нентакітців. А саме: як узяти до уваги майже всевидющих марсових на щоглах китобійних суден, що нині проникають уже й крізь Берінгову протоку і взагалі в найдальші та найнотаємніші шухлядки й рундучки світу, і ті тисячі гарпунів та списів, що їх метають попід узбережжями всіх континентів, то чи може левіафан ще довго витримувати таку затяту гонитву й таку безжальну різанину? Ось про що йдеться. Чи не буде він кінець кінцем винищений в yсіх морях, і останній кит, як і остання людина, докурить останню свою люльку, а тоді й сам розвіється з останнього хмаркою диму?

Коли порівняти горбаті табуни китів із горбатими табунами бізонів, які менш ніж сорок років тому десятками тисяч паслися по преріях Іллінойсу та Міссурі, струшуючи своїми дротяними гривами і похмуро поглядаючи з-під насупленого, як грозова хмара, лоба на ті місця, де тепер стоять над річками багатолюдні міста і де чемний маклер продає вам землю по долару за дюйм, то це порівняння начебто становить невідпорний доказ того, що гнаний і цькований кит так само не втече від швидкого вигублення.

Та треба розглянути це питання і в іншому світлі. Хоча ще так недавно — менше, ніж становить пристойний людський вік, — бізонів у Іллінойсі було більше, ніж тепер живе людей у Лондоні, а на сьогоднішній день у тих краях із них не зосталося жодної ратиці, і хоч причиною такого дивовижного вимирання став спис у руках людини, одначе зовсім інакша природа китобійного промислу рішуче перешкоджає тому, щоб левіафана спіткав такий безславний кінець. Сорок чоловік на одному судні, які сорок вісім місяців полюють на кашалотів, бувають дуже задоволені й щиро дякують богу, якщо кінець кінцем вертаються додому, везучи лій із сорока китів. Тим часом у дні давніх канадських та індіанських мисливців і траперів Заходу, коли той далекий Захід (у чиєму смерканні ще й досі сходять сонця) був незайманою дикою пущею, стільки ж чоловіків у мокасинах за стільки ж місяців, їздячи верхи на конях, а не плаваючи на кораблі, вбивали не сорок, а сорок тисяч і більше бізонів. Цей факт, якби виникла потреба, може підтвердити статистика.

Так само, якщо добре поміркувати, не є аргументом на користь твердження про поступове винищення кашалотів і той, скажімо, факт, що в минулому (хоча б наприкінці минулого сторіччя) цих левіафанів у невеликих табунцях зустрічали в морі багато частіше, ніж тепер, а через те і китобійні рейси не тривали так довго і давали багато більший зиск. Бо, як ми вже зазначали в іншому місці, ці кити під впливом якихось міркувань безпеки тепер плавають по морях незліченними табунами, так що розпорошені колись по всьому океану кити-одинаки, пари, табунці й «школи» нині збиваються у величезні, але розділені незмірними просторами армії, які дуже рідко щастить спіткати китобоям. Оце й усе. І так само хибною видається думка, що й так звані вусаті кити вимирають, бо їх тепер рідко натрапляють на тих промислових угіддях, де колись вони аж роїлися. Просто їх перегнали з затінку в холодок, і коли їхні фонтани вже не прикрашують одного узбережжя, то будьте певні, що якісь інші, віддалені береги віднедавна споглядають це незвичайне для них видовище.

І ще одне: щодо левіафанів цього останнього виду, то вони мають дві міцні фортеці, які, найімовірніше, зостануться неприступними навіки.

Так само як холоднокровні швейцарці відступали в гори, коли до їхніх долин вдирався ворог, отак і вусаті кити, вигнані з водних саван та лугів середнього поясу землі, можуть урешті сховатися у своїх полярних цитаделях і, пірнаючи там під останні склисті вали й мури, виринати серед крижаних полів та торосів, у зачарованому колі вічного грудня й сміятися з усіх нападів людини.

Та оскільки на одного загарпуненого кашалота припадає півсотні впольованих справжніх китів, деякі філософи з кубриків вирішили, що така немилосердна різанина вже зменшила чисельність їхніх полків дуже відчутно. Проте, хоча й справді не так давно біля самих тільки північно-західних узбереж Америки щорічно добували цих китів не менше тринадцяти тисяч, є міркування, які спростовують чи майже спростовують доказову силу навіть цих цифр.

Хоча тоді, коли йдеться про численність найбільших на