Читати книгу - "Вибрані твори"

— Поправка інтересна. Поетична.

— Ми таким будівництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню побудуємо. Глина ж у нас як масло, — і зразу осікся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонід. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очі світилися не насмішкою, а здивованням і задоволенням.

Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю і вино.

— Ти б, може, кудись свої плани забрав звідси? — звернулась Ольга Вікторівна до Степана. — Ніякого їм відпочинку нема.

— Нема, нема, — погодився чоловік. — Тільки я з хати, так жінка коло них, як біля дзеркала, вертиться і свої доповнення видумує, їй, Льоню, в цьому проекті вікна не подобаються. «Малі, — каже. — Хочу таких, щоб половина землі та три чверті неба вміщалися в них». На менше ніяк не погоджується.

— Послухай його. Він ще не такого наговорить про все. Бачиш, — показала на лампочку, — ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже — ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. — Ольга Вікторівна сіла біля Леоніда. її виразні очі з материнською любов'ю дивилися на хлопця.

— За нашу партію, за нашого вождя, — підніс угору чарку Кушнір. Випивши, уже не міг всидіти за столом. Хотілося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськові, що, як думалося, мало його розумів, мало оцінював господарські турботи. Але строгі погляди владної дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.

— А тепер, Льоню, вип'ємо за сибіряків. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними… Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумієш у житті, коли тобі тільки двадцять років. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому виріс… Слухав учора лекцію астронома? Здивував він людей: світло зорі, каже, п'ятдесят років іде до землі. Ну й що ж із того? Нам легше від цього було? А от світло з Кремля двадцять років ллється — і наша земля на всі віки ожила. Оце тобі астрономія. Нам вона все життя освітила. Стара, ти ще коло планів крутишся?

— А знаєш, Степане, воно зовсім було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тільки блакитною фарбою або толем крити.

— Ще щось видумала?

— Нічого не видумала. Треба, щоб і окові було радісно дивитися на нові будівлі. Оці чорні, як хрести, стріхи, або ржавчина черепиці тільки сум на душу наганяють.

— Ти бачиш, що заговорила, — звернувся Кушнір до Леоніда. — Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?

— Тільки для цього й припала, — насмішкувато поглянула на чоловіка. — А чим погано, коли тобі в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розіллються покрівлі?

— Так, наче льон зацвіте, — зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. — Ні, Льоню, з твоєї тещі толк буде, — і зразу ж осікся під суворим поглядом Ольги Вікторівни…

Леонід пізно повернувся додому і відразу заснув. Він не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вікном важко гупали доспілі яблука і співали дівочі голоси про кохання.

Молодий сон десь аж над обрієм розвішував контури далекого і рідного міста. І Леонід прямував до столиці широкими вулицями нового села.

Великі вікна, що половину землі вбирають, переливалися зорею, рівні асфальтовані шляхи летіли в простори і пахли свіжозораною ріллею.

Увесь вчорашній передосінній вечір на полі промайнув над хлопцем. Навіть голоси з долини ожили…

А потім, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний сніг, і все побіліло, заіскрилося, притихло…

Ось він виходить зі своїми друзями до ріки. А сніжок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.

— Хлопці, уже пора сонце неводом витягати, — промовив, підходячи з друзями до самої кайми небосхилу.

І сонце, почувши молоді голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повінню. Під снігом враз затокували струмки, потім на ранній зелені блакитними блискавцями затрепетали потоки, і всі шляхи, усі села бризнули рясним теплим цвітом.

На широкі поля, гордовито і радісно, поспішала його велика рідня. Заметіль співучого цвіту устеляла її дороги, і дівочі коси грали промінням та яблуневими пелюстками. Потім з-під цвіту, як табуни снігурів, заколивались червонобокі яблука, і синіми дощами пролилися сливи… А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всі хмари, і колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплі дитячі ручата, просив захисту і порятунку.

— Господарі, повертайте ріку на поля! — звідкись долітає владний і стурбований голос Степана Кушніра.

Внизу загуділи мотори, і вода схвильованим контральто почала підійматись по нагрітих трубах, перехлюпнулась на ниви і зашуміла зеленими подолками по усьому полі, не оминаючи ні одної стеблини… І щасливий колос на всі боки поклонився людині…

— Вставай, Льоню. Світає!

XXXІV

Осінь. Золота осінь.

В ясному, чутливому небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів, а всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом. Ранки стоять наче вино. І Кушніреві приємно бачити, як на шляху, з-під самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини і, збільшуючись, летять живим пунктиром до села.

Давно вже виконано першу заповідь перед державою; уже гарячі трудодні повновісно вляглись в засіках колгоспника червленою пшеницею, самоцвітами гречки, сипким бісером проса. І Кушнір тепер з хвилюванням стрічає машини; на них похитуються усипані живицею соснові дошки, сіріє згустками туману цемент і червоніє полуницею дзвінка цегла.

Молоді білозубі шофери, сміючись, молодцювате пролітають біля свого голови і повертають до просвітленого Бугу.

«Орли», — любовно проводжає очима Кушнір своїх комсомолят і довго вагається: чи піти на будівництво електростанції, чи до сіячів. Воно і незручно знов повертатися до річки, але ж при розвантаженні ще може щось трапитись. Кушнір явно обманює себе: знає — все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. І хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює і ночує на будівництві! Чортові непосиди. Знайдуть яку-небудь слабість у чоловіка і вже будуть переморгуватися і непомітно кривитися при ньому, поки щось нове не відшукають. А про лампочку у вазі вже навіть в районі знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усіх усюдах. Вертун нещасний. Та премію доведеться видати хлопцеві: не працює, а творить.

Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камінь. В ці радісні звуки вплітається шум машин, спів течії, плескіт весел, мелодійна мова, і з обличчя Кушніра змивається заклопотаний вираз. Він уже не помічає, як будівники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересміхуються між собою, говорять про