Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Про перукарів

Переклав Дмитро Стельмах

Усе на світі змінюється, крім перукарів, перукарських манер та перукарського оточення. Вони не міняються. Вкотре, зайшовши до перукарні, ви відчуваєте те саме, що відчуватимете до кінця своїх днів. Того ранку, як звичайно, я вирішив поголитись. Я вже підходив до дверей перукарні з боку Мейн-стріт, коли якийсь чолов’яга підійшов до них від Джонс-стріт, — як завжди. Я наддав ходи, та де там! Він проскочив на якусь мить раніше, і, ввійшовши, я побачив, що він сідає у єдине вільне крісло, яке обслуговував найкращий майстер. Отак завжди. Я присів, сподіваючись успадкувати крісло, яке належало кращому з двох інших перукарів, — бо він уже зачісував свого клієнта, а його товариш ще не приступив до масажу й намащування волосся. З неослабною цікавістю я стежив, як мої шанси то збільшувались, то зменшувались. А коли побачив, що № 2 наздоганяє № 1, моя цікавість переросла у занепокоєння. Коли ж № 1 зупинився на мить, відраховуючи новому відвідувачеві здачу за квиток до лазні і відстав від свого товариша, моє занепокоєння переросло у тривогу. Коли № 1 наздогнав суперника, і обидва одночасно стягнули рушники і стали струшувати пудру зі щік своїх клієнтів, готуючись вигукнути звичне: «Прошу!», я затамував подих у напруженому чеканні. Та коли у вирішальну мить № 1 затримався, щоб раз-другий провести гребінцем по бровах свого клієнта, я зрозумів, що він пасе задніх, і з обуренням вийшов з перукарні, не бажаючи потрапити до рук № 2. Мені бракує тієї завидної твердості, яка дозволяє сказати перукареві у вічі, що я зачекаю, поки звільниться його колега.

Через п’ятнадцять хвилин я повернувся до перукарні, сподіваючись, що тепер мені пощастить. Усі крісла, певна річ, були вже зайняті, а в черзі сиділо четверо чоловіків — мовчазні, похмурі, роздратовані. Вони страшенно нудилися, як завжди нудяться люди, що чекають своєї черги в перукарні. Я сів на старий диван, переділений кількома залізними поруччями, і став знічев’я читати рекламу і об’яви, що пропонували безліч шарлатанських засобів для фарбування волосся. Далі передивився заяложені наклейки на флаконах з лавровишневою водою, — вони належали постійним клієнтам; прочитав прізвища і запам’ятав номери на персональних приборах для гоління, що стояли в окремих шухлядках; вивчив розвішані на стінах дешеві, забруднені гравюри, де були зображені битви, перші президенти, султанші, що напівлежали в сластолюбних позах, і сакраментальна дівчинка, що примірює дідусеві окуляри; прокляв подумки невгамовного канарка і здатну довести до божевілля папугу, без яких не обходиться майже жодна перукарня. Після того я вибрав з купи торішніх ілюстрованих газет, що валялися на заляпаному столі посеред кімнати, найменш зачитані і завчив напам’ять силу усіляких нісенітниць про давно забуті події.

Та ось підійшла моя черга. Почулося довгождане: «Прошу!», і я потрапив до рук… № 2. Отак завжди. Я несміливо зауважив, що поспішаю, і перукар заметушився, ніби почув бозна-яку новину. Одним ривком він закинув мою голову назад і підклав під неї серветку. Потім загнав мені під комірець обидві п’ятірні и засунув рушник. Устромивши свої пазурі в моє волосся, він заявив, що мені конче треба підстригтись. Я відповів на те, що не збираюсь стригтись. Він провів повторне дослідження і сказав, що зачіска задовга, як на сьогоднішню моду. Краще трохи зняти, особливо на потилиці. Я відпарирував тим, що стригся лише тиждень тому. Він із сумнівом оглянув мою чуприну, а потім зневажливо поцікавився, хто ж це мене так підстриг. Я відрубав: «Ви!», — примусивши його з’їсти облизня. Після цього він узявся збивати мильну піну, щохвилини зупиняючись, щоб розглянути своє відображення в дзеркалі, прискіпливо вивчити підборіддя чи уважно роздивитись якийсь прищик. Далі старанно намилив мені одну щоку і тільки-но зібрався намилити другу, як його увагу привернула бійка собак. Він підбіг до вікна і не відійшов, поки не додивився до кінця, програвши два шилінги іншим перукарям — бо заклався не за того собаку і тим справив мені неабияку приємність. Закінчивши намилювати, він заходився рукою втирати піну.

Щойно мій майстер почав правити на старій підтяжці бритву, як тут серед перукарів зайшла мова про якийсь дешевий бал-маскарад, на якому він учора ввечері, зодягнений у червоний батист і штучний горностай, зображував короля. Перукареві так подобались жартівливі натяки на якусь дівицю, яка не встояла перед його чарами, що він усіма способами намагався продовжити розмову, прикидаючись, ніби жарти товаришів його дратують. Тепер він ще частіше став оглядати себе в дзеркалі, врешті відклав бритву і надзвичайно старанно зачесав своє волосся, уклавши його перекинутою аркою на лобі, надав довершеності проділу на потилиці й змайстрував над вухами два симпатичних крильця. Тим часом піна у мене на обличчі висохла і в’їлася до самих печінок.

Нарешті він перейшов до гоління, вп’явшись пазурами в моє обличчя, щоб краще натягнути шкіру, штурхаючи і відкидаючи мою голову на всі боки в пошуках якнайзручнішого для роботи положення. Поки бритва торкалася менш чутливих місць, я ще сяк-так терпів, та коли він почав шкрябати, дерти і смикати моє підборіддя, у мене на очі набігли сльози. Мій ніс правив йому за кермо, яким він безцеремонно орудував, аби з руки було виголити всі закутки на моїй верхній губі. І тут завдяки деяким побічним доказам я відкрив для себе, що в його обов’язки входить чищення гасових ламп. Мені завжди кортіло дізнатися, хто це робить — власник закладу чи перукарі.

Щоб якось розважитися, я став гадати, де він поріже мене на цей раз, та не встиг я нічого придумати, як він полоснув мене по підборіддю. Він негайно став гострити бритву — міг би і раніше про це подбати. Я не люблю виголюватись гладенько й нізащо не дав би йому повторити всю процедуру з початку. Тому спробував переконати його відкласти бритву, жахаючись, що майстер знову уподобає підборіддя — найчутливіше місце на моєму обличчі, якого бритва не може торкнутись двічі, щоб не викликати подразнення. Але він запевнив мене, що лише пригладить невеличку шорсткість, і тієї ж миті пройшовся бритвою по забороненому місцю. Сталося те, чого я так боявся — наче по команді вискочило безліч дрібних і пекучих прищиків. Змочивши рушник лавровишневою водою, майстер приклав його до мого обличчя й надавав мені гидких лящів, неначе я все життя вмивався саме так. Потім ляснув мене кілька разів сухим кінцем рушника, і знову з таким виглядом, ніби я завжди утирався саме так, а не інакше. Проте перукар рідко поводиться з вами по-християнському. Далі, за допомогою рушника, він