Читати книгу - "Обережно: міфи!"

І ще гіркіше стає на душі від бачення того, наскільки сьогодні вона зневажена власними дітьми, котрі, зрісши на отруйному ідеологічному ґрунті «молоткасто–серпастого» режиму та піддавшись облудним проповідям теперішніх бєлінських та богговутів, відверто нехтують цим незамінним джерелом нашої духовності... Утім, ця «перекрученість», ба навіть «незрозумілість», дивним чином не завадила видати першу в світі «Енциклопедію кібернетики» (1973 р., у двох томах) саме українською мовою. Однак це, звичайно, не може приховати того незаперечного факту, що в Україні часів СРСР технічна література українською мовою й справді майже не друкувалася, а що стосується перекладів іноземної науково–технічної літератури — то зовсім. І аж ніяк не через брак чи недосконалість технічної термінології в українській мові[119]...

Як цілком слушно наголошує у московському журналі «Дружба народов» В. Коваленко (1995. — с. 206), більшість із кількох десятків мільйонів колишніх громадян СРСР, що після його розвалу опинилися за межами своїх національно–територіальних утворень, «не мають і малої дещиці того, що мають в “ближньому зарубіжжі” росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого, живі... Кому це дуже не до вподоби — повертаються на батьківщину. Та ніхто не вчиняє істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: “принижені, відторгнені, обпльовані”!»

Але ось, зокрема, що засвідчує статистика: «для задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів[120]. Фахівців з російської мови в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн студентів, або 57 % від загальної кількості. До послуг громадян майже 25000 масових та універсальних бібліотек, у яких 62 % становить російськомовна література, діють 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90 %. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно–культурні товариства та об’єднання, які репрезентують права російськомовних громадян...»

Ці дані взято із «Заяви Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» («Літературна Україна», 24.02.2000), зробленої 16 лютого 2000 р, у відповідь на «негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах». Згідно з цим рішенням, проголошеним 16 грудня 1999 р., для згаданих органів влади і державних закладів «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування» на всій території України. Те саме й стосовно «мови актів, роботи, діловодства, документації, публічних виступів тощо...»

І хоча згадане рішення ніяким чином не стосувалося жодних офіційних установ чи представників владних структур Російської Федерації, саме вони оту «негативну реакцію» й продемонстрували, що було скваліфіковане Уповноваженим ВР України з прав людини Н. Карпачовою як «безпідставне втручання у внутрішні справи» нашої держави. А зазвичай незворушне МЗС України вручило Тимчасовому Повіреному в справах РФ в Україні В. Лоскутову ноту з приводу «безпідставних звинувачень російською стороною України в порушенні мовних прав російської національної меншини» і навіть — чи не вперше на державному рівні — «привернуло увагу [російської сторони] до того, що в Росії досі нема жодної державної української газети, журналу, бібліотеки або професійного українського театру і діють лише кілька шкіл, де вивчають українську мову» («Голос України», 16.02.2000). Та що для заповзятих захисників «зневажених прав» російської меншини справжній стан речей! Вони своєї правлять: мовляв, Конституційний Суд порушив відповідні європейські хартії.

Ось як прокоментував це у своєму виступі на Міжнародній науково–практичній конференції «Національна ідея. Уроки останнього десятиріччя», що відбулася в Києві 14 квітня 2000 року, член Конституційного Суду України, доктор юридичних наук М. Костицький («Українська газета», 08.06.2000): «Візьмімо другий пункт Європейської хартії прав людини, у якому йдеться про засоби масової інформації. Там записано, що кожна держава зобов'язана для осіб, які користуються регіональними мовами, і для національних меншин створити хоча б одну радіостанцію та один телевізійний канал, які б здійсювали мовлення регіональною мовою чи мовою національної меншини. В Україні ситуація навпаки. У нас є один телевізійний канал і один радіоканал для основної нації, та й то не цілком українськомовні. Тому, — наголошує М. Костицький, — закид нам про якесь порушення прав росіян в Україні (насправді «закидають» значно ширше: про нібито порушені права такої собі російськомовної «меншини». — М. Л.) є абсурдним».

І таке «піклування» про інтереси російськомовної частини населення в Україні з боку Москви радше схоже на продовження «братньої» окупації, аніж на просте «задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян».

В укладеному між Україною та РФ Договорі про дружбу, сцівробітництво і партнерство обидві сторони зобов’язалися (Стаття 12) всіма силами сприяти «створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та