Читати книгу - "Зірки Егера"

Погляд Добо затримався на хлопчині з довгим волоссям. Він стояв у строю крайнім, уткнувшись обличчям у шию коня.

— Балаже! — вигукнув приголомшений Добо.— Це ти?

Хлопчик вийшов зі строю, опустився на одне коліно, поклав до ніг Добо закривавлену шаблю і мовчки схилив голову.

Це був Балаж Балог, наймолодший зброєносець Добо.

Тієї ночі, крім вісімдесяти стрільців, усі солдати могли спати. Спали біля мурів і в ровах, закутавшись у плащі. Біля кожного, хто спав, лежали списи, до поясів були Прив'язані шаблі. Вгорі, біля плоту, поруч із стрільцями, що спали, лежали набиті гвинтівки. Зброю позагортали в ганчір'я і в клоччя, щоб порох не відволог від роси.

Серед зморених сном солдатів через кожних десять-двадцять кроків стояли вартові. Стояли вони і коло гармат, і на вишках веж. Найменше вартових було з боку міста.

Цієї ночі спали солдати, а всі інші пильнували й працювали на мурах і на вежах.

На допомогу мулярам Добо дав селян, що сховались у фортеці, різників, мірошників, слюсарів, теслярів, чотирьох ковалів і навіть цигана.

Проломи Добо наказав замуровувати найдовшими колодами. З гарячковою квапливістю люди тягли до пробоїн землю, дошки, вапно, каміння. Проломані ворота теж заклали землею, камінням, піском і бочками з землею. Перед ворітьми і над ними поставили мортири, по боках — гаубиці і скільки було пищалей.

Тюфенкчі позасідали під мурами в глибоких ровах і стріляли вгору щоразу, тільки-но люди показувалися в проломі. Нічого не вдієш! Хоч як намагалися вони захиститися плетеними турами, все ж іноді їх було видно.

На вишці наріжної вежі закладанням величезного, у три сажні, вилому розпоряджався Томаш Бойкі. Боршодський лейтенант велів зв'язувати колоди канатами і ланцюгами. Робота важка. Іноді доводилося вилізати за мур, потрапляючи при цьому під обстріл яничарів.

Даремно стріляли з мурів у відповідь на пальбу яничарів, намарне засипали їх гранатами — турки так заховалися за насипами і плотом, що виднілися тільки дула їхніх рушниць. А ліхтарі мулярів, які постійно пересувалися, лише освітлювали їм мішені.

— Піднімай колоди! — кричав Томаш Бойкі.

Селяни стояли розгублені. Тієї ночі трьох із них поранило.

— Піднімай колоди! — повторив Томаш Бойкі.

Селяни завагалися.

Лейтенант підскочив до вилому і знову гукнув:

— Та ворушіться ж, хай вам біс! Сюди, сюди подавай!

Внизу тріскотіли турецькі рушниці, нагорі стукали молотки і гримотіли, бряжчали ланцюги, якими обхоплювали колоди, закріплюючи їх довгими вершковими цвяхами.

— Не бійтеся! — підбадьорював лейтенант.

Боятися ніхто не смів!

Куля вдарила в шолом лейтенанта і зірвала з нього срібний гребінь.

— Давай, давай!

Лейтенант сам підкотив колоду і взявся скріплювати її з бантиною.

— Томаше,— крикнув знизу Мекчеї,— спускайся!

Кулі ще частіше зацокотіли по вишці; внизу не змовкали турецькі рушниці.

— Зараз! — відповів Томаш Бойкі і нахилився, щоб допомогти підняти другу колоду.— Канат давай! — скомандував він і застиг, нагнувшись, мов скам'янів.

— Томаше! — крикнув приголомшений Мекчеї.

Томаш стояв, опустившись на одне коліно. Шолом скотився йому з голови, довге сиве волосся впало на обличчя.

Мекчеї кинувся вгору до відкритого вилому і відніс Томаша на руках. Поклав біля підніжжя вежі.

— Дайте ліхтар!

Обличчя в Томаша Бойкі стало ніби восковим. По сивій бороді текла кров, капаючи на землю в білий вапняний порох.

— Томаше, ти чуєш мене? — у розпачі допитувався Мекчеї.— Скажи хоч слово!

— Скажу...— прошепотів Томаш.— Захищайте батьківщину...

У фортеці скрізь горіли ліхтарі й смолоскипи, прикріплені до мурів.

Добо верхи об'їжджав виломи.

Найбільше він спохмурнів, побачивши вишки Старих воріт. Турецькі гармати пробили ворота і пошкодили вишку над ними. З південного боку вишки у проломі чорніли кручені сходи, та й там чотири східці були відбиті.

Ворота ще можна було сяк-так позакладати, але лагодити вишку вже немає часу. Що станеться, якщо й завтра влучать у неї? Це ж бо дозорна вишка, з неї обстрілюється увесь південний бік. Якщо вона завалиться, захисники Егера втратять важливе укріплення.

Добо викликав сорок найкращих стрільців і наказав їм ночувати на вишці з набитими рушницями, у повній бойовій готовності.

— Спіть! — крикнув він їм нагору.— Досить буде, якщо