Читати книгу - "Принц Ґаллії"

близькість була схожа на зґвалтування за взаємною згодою. Щойно опинившись у Бланчиних покоях, вони стрімголов кинулися в спальню, на ходу зриваючи з себе одяг. Вони наче хотіли за один раз надолужити все згаяне ними, вдосталь накохатися за ті п’ять років, протягом яких вони були знайомі, несамовито рвалися в обійми одно одного, але так і залишалися просто добрими друзями. Вони прагнули вилити одно на одного всю ніжність, всю пристрасть, весь запал — усе, що накопичувалося в них день за днем, місяць за місяцем, рік за роком у трепетному очікуванні того моменту, коли з іскорок симпатії, що засяяли в їхніх очах при першій же зустрічі, коли з тремтливих вогників душевної прихильності, що згодом запалали в їхніх серцях, коли, нарешті, з жару фізичного потягу, що пронизував їхні тіла сотнями, а потім і тисячами розжарених голок, спалахнуло всеохопне полум’я кохання…

Обережно, щоб не розбудити Бланку, Філіп сів у ліжку, взяв її вологий рушник і занурився в нього лицем, задихаючись від щастя, що переповнювало всю його істоту. На очі йому навернулися сльози, він ладен був впасти навколішки і заплакати від розчулення. Йому відчайдушно хотілося гепнутися на підлогу, несамовито лупцювати кулаками пухнастий килим і битися, битися головою об стінку… Втім, останнє бажання Філіп відразу притлумив — передусім з тих міркувань, що коли Бланка раптом прокинеться і побачить, як він голий стоїть карачки і буцає головою стіну, то диви ще подумає, що він з’їхав з глузду.

Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні Бланчині капці, він махнув на все рукою і босоніж подався до дверей.

Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінливим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.

— Не спокушайся, крихітко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?

— І да, і нє, монсіньйоре.

— Ба! Як це розуміти?

— Пані недавно милась, так шо в лохані вода єще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, прийдеца…

— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.

— Я тока оттудова, монсіньйоре. Пані мене туда посилала і скоро ужин прибудеть.

Філіп пирхнув.

— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.

— В яком понятії, монсіньйоре?

— Звідки ти родом, питаю.

— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.

— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію… А власне, нам нема чого довго розпатякувати. От що зробимо, крихітко. Коли прибудеть вечеря, подай її в спальню — ми з пані поїмо там. А ти… До речі, мене ніхто не шукав?

— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?

— Ти знаєш, де мої покої?

— Так, монсіньйоре, знаю. А що?

— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди…

— А навіщо?

— Не перебивай. Залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони…

— А якщо хтось інший, але за їхнім дорученням?

— Теж годиться. Так от, лише їм або тому, хто прийде за їхнім дорученням, ти скажеш, де я.

— Цебто у пані?

— Атож. І неодмінно попередиш, що коли справа не нагальна і може зачекати до ранку, нехай мене не турбують. Зрозуміло?

— Так, монсіньйоре, я все розумію. Тільки в разі крайньої необхідності.

— Ти дуже кмітлива дівчина, — похвалив її Філіп. — От чорт! І така гарненька, що, мабуть, я тебе поцілую… Але в щічку.

Філіп легенько цмокнув її в щоку, взяв у неї запалену свічку і пройшов до сусідньої кімнати, що слугувала за мильню. Посеред кімнати стояли досить великі дерев’яні ночви, наполовину заповнені теплою мильною водою. Поклавши рушник на довгу лаву і поставивши там же свічку, Філіп швидко забрався в ночви і по груди занурився у воду. На одну лише думку про те, що ця сама вода недавно пестила Бланчине тіло, його охопила солодка знемога. Він у блаженстві відкинув голову й заплющив очі.

Перед внутрішнім поглядом Філіпа зі стрімкістю блискавки промайнули всі п’ять років його життя в Толедо, починаючи з того моменту, як на першому прийомі у Фернандо IV він побачив тендітну одинадцятирічну дівчинку, що лише тиждень тому стала дівчиною, і через те розгублену, збентежену і навіть пригнічену новими, незвичними для неї відчуттями. Всупереч суворим правилам придворного етикету, вона горнулася до свого брата Альфонсо, шукаючи в нього підтримки і розради. Спочатку Філіп поглянув на неї зі звичайною цікавістю — як-не-як, вона була його троюрідна сестра. А потім, коли їхні погляди зустрілися…

Втім, тоді він ще нічого не відчув. Але саме з того моменту, саме тієї миті його перша кохана і його єдина любов остаточно й безповоротно перетворилася на тінь минулого. Філіпове серце стало вільним для нового кохання, проте біль і гіркота втрати ще були свіжі в його пам’яті, і за ці п’ять років жодна жінка не змогла стати для нього тим, ким була Луїза, — і не тому, що всі вони не могли зрівнятися з нею, як він намагався переконати сам себе. Насправді ж Філіп панічно боявся знову втратити кохану людину, і тому боявся покохати по-справжньому. Він зберігав у своїй пам’яті Луїзин образ, прикриваючи ним, як щитом, своє серце, що дозволяло йому захоплюватися жінками, закохуватися в них, кохатися з ними, не люблячи їх усім своїм єством. Він навіть не помічав, як цей образ потроху змінював свої обриси: ясно-каштанове волосся поступово темніло, фігура ставала тендітнішою, очі — жвавіші, розум — гостріший, манери — більш владними і хлоп’ячими. І ось, одного чудового дня Філіп пильніше вдивився в образ своєї коханої і раптом зрозумів, що вона