Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

цей шановний старик, — сказав він, лагідно-презирливо усміхаючись і цією усмішкою ніби визнаючи, що він разом з князем Андрієм розуміє нікчемність тих людей, з якими він щойно розмовляв. Це обходження потішило князя Андрія. — Я вас знаю давно: по-перше, з вашої справи про ваших селян, це наш перший приклад, і так бажано було б, щоб він мав більше послідовників; а по-друге тому, що ви один з тих камергерів, які не вважали себе ображеними новим указом про придворні чини, що викликає такі балачки й пересуди.

— Так, — сказав князь Андрій, — батько не хотів, щоб я користався з цього права; я почав службу з нижніх чинів.

— Ваш батько, людина старого віку, очевидно, стоїть вище за наших сучасників, які так засуджують цей захід, що відновлює лише природну справедливість.

— Я гадаю, проте, що є підстава і в цих осудах, — сказав князь Андрій, намагаючись боротися з впливом Сперанського, який він починав відчувати. Йому неприємно було в усьому погоджуватися з ним: він хотів перечити. Князь Андрій, який звичайно говорив легко й добре, почував, що йому трудно добирати висловів, розмовляючи із Сперанським. Його занадто цікавили спостереження над особою славнозвісної людини.

— Підстава для особистого честолюбства може бути, — тихо вставив своє слово Сперанський.

— Почасти і для держави, — сказав князь Андрій.

— Як ви розумієте?.. — спитав Сперанський, повільно опустивши очі.

— Я прихильник Montesquieu, — сказав князь Андрій — І його думка про те, що le principe des monarchies est l'honneur, me paraît incontestable. Certains droits et privilèges de la noblesse me paraissent être des moyens de soutenir ce sentiment[475].

Усмішка зникла з білого обличчя Сперанського, і фізіономія його багато виграла від цього. Певне, думка князя Андрія здалася йому цікавою.

— Si vous envisagez la question sous ce point de vue[476], — почав він, з очевидним утрудненням вимовляючи по-французькому і говорячи ще повільніше, ніж по-російському, але цілком спокійно. Він сказав, що честь, l'honneur, не може підтримуватись привілеями, шкідливими для служби, що честь, l'honneur, є або: від'ємне поняття нероблення поганих вчинків, або певне джерело змагання для одержання схвалення й нагород, що виражають його.

Доводи його були стислі, прості і ясні.

— Інститут, який підтримує цю честь, джерело змагання, є інститут, подібний до Légion d'honneur[477] великого імператора Наполеона, інститут, який не шкодить, а сприяє успіхові служби, а не станові чи придворні привілеї.

— З цим я згоден, але не можна заперечувати, що придворні привілеї привели до того ж, — сказав князь Андрій: — кожен придворний вважає себе зобов'язаним гідно нести своє становище.

— Але ви не хотіли скористатися з нього, князю, — сказав Сперанський, усмішкою показуючи, що він невигідну для свого співрозмовника суперечку бажає закінчити люб'язністю. — Якщо ви мені зробите честь, завітавши до мене в середу, — додав він, — то я, переговоривши з Магніцьким, скажу вам те, що може вас цікавити, і, крім того, буду мати приємність докладніше поговорити з вами. — Він, заплющивши очі, вклонився і, à la française[478], не прощаючись, намагаючись бути непоміченим, вийшов з зали.

VI

На початку свого перебування в Петербурзі князь Андрій відчув увесь свій лад думок, що виробився в його самітному житті, цілком затемненим тими дрібними турботами, які охопили його в Петербурзі.

Звечора, повернувшись додому, він у пам'ятній книжці занотовував чотири або п'ять конче потрібних візитів чи rendez-vous[479] в призначені години. Механізм життя, розпорядок дня такий, щоб скрізь встигнути вчасно, забирали більшу частину самої енергії життя. Він нічого не робив, ні про що навіть не думав і не встигав думати, а тільки говорив, і з успіхом говорив те, що він встиг раніш обдумати в селі.

Він іноді помічав з незадоволенням, що йому траплялося того самого дня в різних товариствах повторювати те саме. Але він був такий занятий цілі дні, що не встигав подумати про те, що він нічого не думав.

Сперанський, як за першого побачення з ним у Кочубея, так і потім у середу вдома, де Сперанський віч-на-віч, прийнявши Волконського, довго й довірливо розмовляв з ним, справив велике враження на князя Андрія.

Князь Андрій таку величезну кількість людей вважав жалюгідними й нікчемними істотами, так йому хотілося знайти в іншому живий ідеал тієї довершеності, до якої він поривався, що він легко повірив, що в Сперанському він знайшов цей ідеал цілком розумної і доброчесної людини. Якби Сперанський був з того самого громадянства, з якого був князь Андрій, того самого виховання і моральних звичок, то Волконський скоро знайшов би його людські, не геройські, дошкульні місця, але тепер цей чудний для нього логічний склад розуму тим більш викликав у нього пошану, що він не цілком розумів його. Крім того, Сперанський, — чи тому, що він оцінив здібності князя Андрія, чи тому, що визнав за потрібне зробити його своїм, — кокетував перед князем Андрієм своїм безстороннім, спокійним розумом і лестив князеві Андрію тими тонкими лестощами, поєднаними з самовпевненістю, що полягають у мовчазному визнаванні свого співрозмовника, з собою разом, єдиною людиною, здатною розуміти всю глупоту усіх інших, розумність і глибину своїх думок.

Під час тривалої їхньої розмови в середу ввечері Сперанський не раз казав: «У нас дивляться на все, що виходить з загального рівня закоренілої звички…» або з усмішкою: «Але ми хочемо, щоб і кози були ситі і сіно ціле…» або: «Вони цього не можуть зрозуміти…» — і все з таким виразом, який говорив: «Ми, ви і я, ми розуміємо, що вони і хто ми».

Ця перша, тривала розмова зі Сперанським тільки посилила в князеві Андрії те почуття, з яким він вперше побачив Сперанського. Він вбачав у ньому глибокодумну, величезного розуму і точного мислення людину, яка енергією та наполегливістю досягла влади і використовує її тільки на благо Росії. Сперанський, в очах князя Андрія, був саме тією людиною, яка розумно пояснює всі явища життя, визнає дійсним лише те, що є розумним, і до всього вміє прикласти мірило розумності, — людиною, якою він сам так хотів бути. Все поставало таким простим, ясним у викладі Сперанського, що князь Андрій мимоволі погоджувався з ним у всьому. Коли він заперечував і спорив, то лише тому, що хотів нарочито бути незалежним і не беззастережно приймати погляди Сперанського. Все було так, усе було добре, та одно бентежило князя Андрія: холодний, дзеркальний погляд Сперанського, погляд, що не пропускав до себе в душу, і його біла, ніжна рука, на яку мимохіть дивився князь