Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

нерозбірливими, і вона поринула в глибокий туман наркотиків і паралічу. «Її показники падають», — сказала медсестра, що прийшла її оглянути того останнього ранку, поки Еді спала на койці біля її ліжка. Вистачило часу рівно на те, щоб викликати Аделаїду й Тет у лікарню — а тоді, десь перед восьмою, коли всі три сестри зібралися навколо її ліжка, дихання Ліббі щораз повільнішало, і «потім, — із силуваною усмішкою сказала Тет, — воно просто спинилося». Персні з пальців довелося зрізати, так у неї розпухли руки… Маленькі долоньки Ліббі, такі тендітні, наче папір! Любі поплямовані долоні, які складали паперові човники й відпускали їх плавати в умивальник! «Розпухли, ніби грейпфрути, — ці слова, такі огидні слова, за останні дні Еді повторила вже не раз. — Розпухли, ніби грейпфрути. Довелося в ювелірний дзвонити, щоб зрізали персні…»

«Чому ви мені не подзвонили?» — запитала Гаррієт — сторопіла, отетеріла — коли зрештою спромоглася на слова. Її голос у кондиціонованій прохолоді нової машини Еді високо й недоречно заскрипів з-під чорної лавини, що прибила її мало не до непритомності на словах «Ліббі померла».

«Ну, — по-філософськи відзначила Еді, — я подумала, що не варто завчасно псувати тобі розваги».

— Бідні дівчатка, — мовив знайомий голос — голос Тет — понад ними.

Еллісон — з обличчям у долонях — почала схлипувати. Гар­рієт зціпила зуби. «Вона єдина сумніша за мене, — подумала вона, — друга єдина по-справжньому сумна людина тут».

— Не плач. — Учительська долоня Тет ненадовго затрималася в Еллісон на плечі. — Ліббі б цього не хотіла.

Вона говорила засмучено — зовсім трохи, прохолодно відзначила Гаррієт тією невеликою жорсткою часткою своєї особистості, яка стояла позаду й спостерігала, непідвладна горю. Але недостатньо засмучено. «Чому, — подумала Гаррієт, зовсім засліплена, зболена й очманіла від плачу, — чому вони тримали мене в тому смердючому таборі, поки Ліббі лежала і вмирала на ліжку?»

У машині Еді перепросила — начебто. «Ми думали, вона видужає, — сказала вона спершу, а тоді: — Я думала, ти б більше хотіла запам’ятати її такою, якою вона була, — і нарешті: — Я про це не думала».

— Дівчата? — гукнула Тет. — Пам’ятаєте наших кузинок Делл і Люсінду з Мемфіса?

Уперед ступили постаті двох сутулих бабусь: одна висока й засмагла, друга округла й чорна, з прикрашеною коштовностями сумочкою з темного оксамиту.

— Ну маєш! — озвалася висока, засмагла. Вона стояла ніби чоловік, взута у великі туфлі без підборів, а руки тримала в кишенях сукні спортивного крою кольору хакі.

— Хай бог боронить, — пробурмотіла присадкувата темна, рожевою хустинкою витираючи очі (обведені чорним, ніби в зірки німого кіно).

Гаррієт роздивлялася їх і згадувала басейн біля заміського клубу: блакитне світло, те, яким абсолютно беззвучним був світ, коли вона линула під воду на глибокому вдиху. «Ти можеш зараз бути там, — сказала вона собі, — можеш бути там, якщо дуже сильно про це подумаєш».

— Гаррієт, можна тебе на хвильку? — Аделаїда, яка в чорній похоронній одежі з білим коміром мала дуже стильний вигляд, ухопила її за руку й підтягнула.

— Лише якщо пообіцяєш її одразу повернути! — кинула присадкувата жінка, помахуючи щедро всіяною перснями долонею.

«Ти можеш звідси піти. У думках. Просто піти геть». Як там Пітер Пен сказав Венді? «Просто заплющ очі й думай про щось красиве».

— О! — Аделаїда каменем стала в центрі приміщення, заплющила очі. Люди пропливали повз. Музика з невидимого оргáна («Ближче, Господи, до Тебе» — нічого аж надто захопливого, але Гаррієт ніколи не могла знати напевне, що може вразити стареньких жінок) важкими нотами долинала до них звідкись неподалік.

— Туберози! — видихнула Аделаїда; і лінія її носа в профіль так нагадувала Ліббі, що серце в Гаррієт стиснулось аж занадто сильно, неприємно. — Понюхай! — Вона вчепилася Гаррієт у руку й потягнула її до великого букета в порцеляновій урні.

Органна музика виявилася підробкою. У ніші за міжвіконним столиком Гаррієт угледіла бобінний магнітофон, що вистукував собі за оксамитовою драпіровкою.

— Моя улюблена квітка! — Аделаїда поквапилася вперед. — Бачиш, дрібненькі. Ти понюхай їх, сонечку!

У Гаррієт скрутило шлунок. Пахощі, що стояли в перегрітому приміщенні, були химородні й до смерті солодкі.

— Райський запах, правда? — сказала Аделаїда. — У мене такі у весільному букеті були…

У Гаррієт перед очима щось замелькало, і по краях усе почорніло. Вона не зчулася, як світло завихорилося, а чиїсь великі пальці — чоловічі — стиснули їй лікоть.

— За непритомність не знаю, але в закритому приміщенні в мене голова від них ще й як болить, — казав хтось.

— Виведіть її на свіже повітря, — промовив незнайомець, який її тримав: літній чоловік, незвично високий, із сивим волоссям і чорними кущистими бровами. Попри спеку, він був одягнений у светр з вирізом мисиком поверх сорочки з краваткою.

Ніби нізвідки налетіла Еді — уся в чорному, як Лиха відьма з країни Оз — просто в обличчя Гаррієт. Одну-дві секунди крижані зелені очі холодно оцінювали її стан. Тоді вона підвелася (вгору-вгору-вгору) й сказала:

— Відведіть її до машини.

— Я відведу, — зголосилася Аделаїда. Вона обійшла й узяла Гаррієт за ліву руку, поки той літній чоловік (як виявилося, дуже літній, за вісімдесят, якщо не за дев’яносто) тримав праву, і разом вони повели Гаррієт за двері, на сліпуче сонячне світло: дуже повільно, радше в темпі чоловіка, ніж Гаррієт, так їй запаморочилося.

— Гаррієт, — драматично звернулася Аделаїда й стиснула її долоню. — Закладаюся, ти не знаєш, хто це! Це ж містер Джей Роудс Самнер, що живе в сусідньому будинку біля того, де я виросла!

— Чиппоукз, — додав містер Самнер, напринджено розди­маючись.

— Точно. Чиппоукз. Далі вулицею від Напасті. Ти ж, Гаррієт, точно чула, як ми балакали про містера Самнера, котрий літав у Єгипет із Закордонною