Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я твою тітку Адді знав, ще відколи вона зовсім мацьопкою була.

Аделаїда кокетливо засміялася.

— Та не такою й мацюпусінькою. Гаррієт, я подумала, тобі було б цікаво поговорити з містером Самнером, тебе ж бо так цікавить Тутанхамон і всіляке таке.

— Я недовго був у Каїрі, — сказав містер Самнер. — Лише під час війни. Тоді в Каїрі хіба лінивих не було. — Він причовгав до відчиненого пасажирського вікна довгого лімузина «Кадилак» — лімузина похоронної служби — і злегка нахилився до водія.

— Не приглянеш за цією юною леді? Вона кілька хвилин тут полежить на задньому сидінні.

Водій — обличчя якого було бліде не менше ніж у Гаррієт, хоч на голові красувалася гігантська рудувато-чорна зачіска «афро» — відсахнувся й вимкнув аудіо.

— Га? — перепитав він, стрибаючи поглядом без уявлення, куди дивитися спочатку — на тремтячого білого діда, що схилився до вікна, чи на Гаррієт, що лізла ззаду в салон. — Їй зле?

— А щоб мені! — мовив містер Самнер, згинаючись, щоб зазир­нути після Гаррієт в темну середину. — Схоже, там і бар є!

Водій наче оговтався й пожвавішав.

— Ні, сер, начальнику, бар у мене в іншій машині! — підкинув він жартівливим поблажливим тоном, з робленою приязністю.

Містер Самнер на це схвально ляснув по даху лімузина й розсміявся разом із водієм.

— Гаразд! — сказав він. Руки в нього тремтіли; хоч він і здавався досить кмітливим, але Гаррієт мало за своє життя бачила таких старих і хирлявих людей на ногах. — Гаразд! А ти непогано собі обжився, правда ж?

— Та не нарікаю.

— Радий це чути. Так, дівчинко, — звернувся він до Гаррієт, — тобі що потрібно? Кока-коли хочеш?

— Ой, Джоне, — почула вона Аделаїдине бурмотіння. — Їй того не треба.

Джон! Гаррієт втупилася поглядом просто перед собою.

— Я тільки хочу, щоб ти знала: я любив твою тітку Ліббі понад усе на світі, — почула вона містера Самнера. Голос у нього був старечий, тремкий, із дуже південним акцентом. — Я б попросив ту дівчину за мене вийти, якби міг подумати, що вона вподобає мене!

Очі Гаррієт наповнилися сльозами люті. Вона щосили стиснула губи й силкувалася не плакати. В салоні машини панувала задуха.

Містер Самнер продовжив:

— Як твій прадідо вмер, я справді просив Ліббі переїжджати і виходити за мене. Хоч які ми тоді старі були. — Він реготнув. — Знаєш, що вона сказала? — Не привернувши погляду Гаррієт, він легенько постукав по дверцятах. — Гм? Знаєш, що вона сказала, сонце? Думала, що, може, так і зробить, тільки б не довелося сідати в літак. Ха-ха-ха! Просто щоб ти собі розуміла, юна леді, я в той час аж у Венесуелі працював.

Аделаїда ззаду щось сказала. Старий півголосом відповів:

— Та щоб я скис, як вона не друга Едіт!

Аделаїда грайливо посміялася — на цьому плечі Гаррієт почали безконтрольно здійматися, і ридання мимовільно вирвалися самі.

— Ой! — скрикнув містер Самнер із непідробною тривогою; його тінь — крізь вікно автомобіля — знову впала на неї. — Най боженько боронить!

— Ні-ні. Ні, — твердо заявила Аделаїда, відводячи його. — Облиш її. Джоне, з нею все буде добре.

Дверцята автомобіля стояли прочинені. Гаррієт гучно й нестерпно ридала в тиші. Водій лімузина спереду мовчки спостерігав за нею в дзеркальце заднього огляду поверх м’якої книжки з аптечного магазину (з астрологічним колесом на обкладинці) під назвою «Ваші знаки кохання». Невдовзі він поцікавився:

— То твоя мамка вмерла?

Гаррієт похитала головою. Водій у дзеркалі зморщив лоба.

— Кажу, твоя мамка вмерла?

— Ні.

— Ну шо ж. — Він вибив запальничку. — То нема чого тобі плакати.

Прикурювач вискочив, водій запалив сигарету і випустив в опущене вікно довгий клубок диму.

— Ти не знаєш, шо таке сумувати, — сказав він. — Аж доки то не станеться. — Тоді відчинив бардачок і подав їй через сидіння кілька серветок.

— То хто вмер? — запитав він. — Татко?

— Моя тітка, — спромоглася Гаррієт.

— Хто-хто?

— Моя тітка.

— Ага! Тета твоя! — Тиша. — Ти з нею живеш?

Водій нетерпляче почекав, тоді стенув плечима й знов обернувся вперед, і так і сидів, виставивши лікоть із вікна, потягуючи цигарку. Час від часу він зазирав у книжку, яку іншою рукою тримав розкритою біля правої ноги.

— Ти коли вродилася? — за якийсь час запитав він у Гаррієт. — Якого місяця?

— Грудень, — відповіла Гаррієт, коли він уже почав запитувати вдруге.

— У грудні? — Він глянув на неї поверх сидіння; вираз у нього був сумнівний. — Ти Стрілиця?

— Козоріг.

— Козоріг! — Сміх у нього був дещо неприємний і вкрадливий. — Значить, ти маленька кізонька. Ха-ха-ха!

Дзвони в баптистській церкві навпроти вибили полудень; їхнє крижане механічне дзеленчання викликало в Гаррієт один із її найраніших спогадів: Ліббі (осінній пополудень, насичене небо, руде й жовте листя в стічній канаві) нахиляється біля Гаррієт у своїй червоній