Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

Левко скептично засміявся:

– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…

– Хтозна, – відповів я йому вперто, – чи саме оте тріснення вази не має чого спільного з Еммою…

Відповіді я не дістав. Левко обернувся на другий бік, закрив голову ковдрою й, здається, заснув.

В цю ніч довго перевертався я з боку на бік, не в силі прикликати сну на свої повіки.

Думав про Емму.

Третього дня прочитав я в «Берлінер Таґеблятті» сенсаційну вістку, що для мене означала кінець земської любови до Емми.

«Бюро Вольфа доносить з Бомбаю, що в пралісах надґанґесової пущі близько дороги, що йде з Бенарес до Інбори, згинула вчера вкушена коброю студентка дрезденського університету Емма Гофман. При небіжці знайдено листа, писаного ще 23.07 цього року, в якому просить, щоб на випадок її смерти всі її речі переслати студентові дрезденського університету».

Далі стояло виписане моє прізвище. Для мене скінчилося все.

По дорозі додому вступив я до костелу інвалідів, щоб помолитись за душу Емми. А коли пізніше зустрінув Левка, тицьнув йому перед очі німецький щоденник. В його очах віддзеркалився страх…

Летня, 17.05.1935

Аркадій Яворенко

Автор оповідань у львівській пресі. Оповідання «Дві зустрічі» походить з газети «Діло».

Дві зустрічі

Сидів наче в отупінні, зайнятий виключно своєю папіроскою, пристрасно втягуючи дим. Не дивився перед себе, не бачив палких, повних жаги поглядів, звернених на себе. А може, й боявся дивитись, щоб не побачити перед собою якихось дивоглядів з цегляними устами, з лицями, обваляними вапном, з чорними черв’яками замість брів з шовковим волоссям. Чув голос жіноцтва довкола себе, та не чув у тому голосі ніжного подиху, який є у весняному леготі… не чув у ньому весни. Розмова дихала жаром розпеченої літом пустині, щось кричало: «Утікай, утікай! Тут не місце тобі!»

– Ну, і варто було на них ждати, вірности їм доховувати! – заскреготіла одна з дівчат. − «Чекай, – казали, – поки вернемося з війни». А з війни не верталися домів, тільки волочились десь на еміграції. Студії, мовляв, кінчаємо, і знову ждали, аж діждались. Вернулися наші голубчики домів, та якісь без життя, напівстарці. Замість чару кохання принесли нам поважні розмови про кров, гармати. А нам не цього треба.

– Дай спокій, – перебила друга. – Як же ж їм спромогтись на молодечий запал, як вони розсіяли свою молодість попід плоти та попід перелази?

– Еге ж! – і третя собі. – Говорять про свої переживання, свої страждання десь там в окопах, на фронтах. «Здоров’я наше з’їли фронти». Тимчасом не там вони потратили здоров’я, а по каварнях і барах. Чи не так, пане поручник-інжинір? Ось ви з нами й розмовляти нераді, – до інших привикли!

Насилу відповів:

– Трохи ваша правда, що до інших привик. Хоч, може, влучніше буде сказати, що назагал відвик від жіночого товариства. На фронті жіноцтва не було, в лазаретах були, та вони крутились не біля нас, малогрошовитих. Ми, бідні емігранти, могли тільки зідхати до дівчат, бо ні одна на таких голодняків не дивилась! Та й, правда, за наукою не було часу на дівчата.

– Гай, гай! Хтось би вам вірив. Удаєте тільки такого святого. Чей же, не скажете нам вірити, що за ввесь час воєнної хуртовини не мали знайомости.

– Певно, що не можу цього сказати. Часами бували навіть такі дивні зустрічі, що й донині чоловік їх згадує, а такі гарні, що про них нерадо згадувати при сторонніх, просто тому, щоб того спомину не профанувати.

– О, то вже конче мусите нам розказати бодай про одну таку зустріч. Щось вже там дуже пікантного мусіло бути, коли екс-офіцир ще й тепер з таким зідханням про все те згадує!

Просили так, що нарешті згодився оповісти. Може, не так їх слова заохотили його, як якась туга за минулим, якась потреба пригадати собі щось, що було сильним контрастом до сьогочасного. Закурив нову папіроску та почав…

При кінці 1916 року приділено нашу дивізію до німецької армії на Литві. Німці не задоволились самою механічною учбою, але хотіли тим частинам, що були до них приділені, влити німецького бойового духа, німецький вишкіл, німецьку дисципліну. Тому всі похідні курені, що приходили на доповнення дивізії, мусіли перейти німецький вишкіл. Ось так із похідним куренем я попав на Литву.

Було це в останніх днях листопада, як ми виваґонувались на двірці в Ковлі, чи – як тепер кажуть – Кавнас. Було доволі холодно, налітав сніг і мимохіть дзвеніли у вухах слова пісні Лепкого про осінь. Та не було часу довго роздумувати над тим. Курінь скоро став у строю і помаширував за ріку, в село Понемон. Тут ми розташувались у давніх московських касарнях. Хоч прийшли ми коло півночі, ранком треба було йти на вправи. Ми відбули тоді скорий марш до форту колишньої твердині Ковно. Ледве вернулись і пообідали, знову почалась муштра на подвір’ї касарні.

Утома робила своє. Ми відчували мимохіть якусь нехіть до прусаків, що перебрали команду над нами та відразу так гостро взялись до нас. Ця нехіть була причиною, що ми з радістю помічали, з яким невдоволенням дивиться цивільне населення на німців. А мали вони причину до невдоволення. Росія обмежувала людей політично, але їсти було що. Тепер німці перевели з залізною послідовністю харчеві обмеження так, як і в себе вдома. Належний пайок кожен дістав, але навіть і за гроші нічого більше. Тим-то цивільне населення, що звикло добре відгодуватись, з тугою згадувало давні, добрі часи, мимохіть зв’язані з Росією.

Як скінчилась муштра, хотілось піти десь далеко від касарні, де не було чути розмов про воєнні події та військо.

Не чекаючи вечері, я вийшов з касарні. Зараз за дорогою світив ясними вікнами Зольдатенгайм. Я минув його скоро, щоб не бачити пруських вояків, які наповнювали всі його кімнати, попиваючи чорну каву та покурюючи товсті цигара. Я йшов примерзлим болотом геть поза село і, здається, був би довго так ішов, якби не холод, яким повіяло від ріки. Тоді я завернув назад у село. Помалу йдучи, я став