Читати книгу - "Заклятий козак"

Відділ ішов далі, без думки про те, що криється за обрієм. Тільки коли діставали вогонь, або літаки почали з гуркотом і свистом скидати свій вантаж, вони крилися, інстинктом відчуваючи найбезпечніші заглибини землі. Марко мав привиди. Йому ввижалися незнані краєвиди, постаті людей, яких знав колись, якісь будинки, світляні зали з мармуровими стінами. Півсон, пів-ява.

Того дня напроти них спинилась горстка вояків. Старшина підійшов і спитав:

- Який відділ?

В нього були запалі гарячкові очі.

- Туди шлях зайнятий ворогом. Його сили поважні, змоторизовані. Мусимо пробитися.

Пристанули й обсунулися на землю. Спочивали, як люди, яким усе байдуже. Тільки очі горіли волею дійти до мети. Марко розглядався з кам’яним спокоєм. Перед ним на тлі темно-зеленої стіни лісу лежало село. Прозорий потічок перепливав долиною, а далі горбанилися на обрії вузькі селянські нивки. Серед села з-поміж високих ялиць темніла стара дерев’яна церковця. Це була якась знайома, рідна Маркові околиця.

Стало тихо. Ще тільки повітря нервово дрижало після вибухів і чад пожеж нісся з вітром. Марко насторожився. Така тиша не віщувала нічого доброго.

Лежав біля куща тернини. В глибині поплутаних колючих галузок завважив покинуте пташине гніздо. Тут недавно товклися і цокотіли горобці, висиджували молодих, заходилися від безперервного цвірінькання.

Марко принишк. По землі повзла животинка: муравель ніс кусник листка. Є квіти, є мурашки, світ іде своїм ходом. Почув цівку рушниці на лівій руці і підніс легко дуло вгору, щоб пісок не попав туди. Ні в замок, подумав, це рішає про життя.

Лежати з автоматом у руці, ціляти в ворога, наступати, чи це не те саме, що давні шаржі козацької кінноти? Не те саме йти проти танків, що проти збройних у залізо гусарів? Однаковою є людина і однаково б’ється її серце, коли смерть витягає по неї свою костисту правицю.

Марко ще раз глянув у сторону села. І там незабаром почнуть наново жити люди, ніби ніколи не було тут війни.

Він лежав далі, спокій віддружив його нерви, став в’ялий. Чогось чекав, але коли думав про це, завважив, що в суті речі не чекає нічого. До нього долетів збоку знайомий голос. Чув, як говорять, але не слухав. В цю хвилину було йому цілком байдуже, хто і про що говорить. Відпочивав цілим своїм єством.

Нагло завважив, що думає про якусь казку з дитячих років. Нагадав собі тільки порозривані її шматочки. Дивно, що казки розповідають тільки з минулих часів. Нема казок про теперішнє або про майбутнє. Чи були б цікаві такі казки? Мабуть, ні дітям, ні дорослим.

Тихий шелест перервав його думки.

- Марко…

Оглянувся. Біля нього лежав Петро і сміявся. Радів як дитина з тієї стрічі.

- Цілий?

- Як бачиш! - відповів Марко і теж усміхнувся до нього.

- Чув про Ірину і батьків? - спитав Петро.

Його лице нагло споважніло і він не глядів уже Маркові в очі.

- Ні! Що сталося? - в голосі Марка відбивався неспокій.

- Минулого тижня збомбили місто. Мені сказав про це один, що вернувся з відпустки. Він заходив туди. Нікого не застав, усе довкола знищене. Були вістки, що наші виїхали кудись… може…

- Як же це? Треба розвідати, - сказав Марко і зразу відчув нісенітницю цих слів. Петро відвернув голову.

Щось сталося, щось дуже невідмінне. Ірина. Спочатку жили побіч себе, її ім’я було тільки звуком. Пізналися, і ось сплило на них чудо любові. Здавалося вже, що нічого не бракує до щастя. І нагло така вістка.

Марко надіявся, що все-таки Ірина і її батьки заховалися перед смертю, може і справді вспіли уже виїхати. Глянув з запитом на Петра. Як він змінився в цих останніх тижнях. Майже не пізнав цього лагідного колись, щирого друга.

До них підповз командир сотні.

- В тебе цільне око, Марку?

Він витер лице рукавом, лице давно не голене, з рисами старої людини. З-під шолома видніла сивизна його віку.

- Марку. Я сам зробив би це для сотні і для полісу, але старий уже. Не втну цього, рахуй, це друга моя війна. Усусуси, революція. Брате, нічого не вдієш, певності в оці не маю.

Вони шепотіли, лежачи побіч себе. Марко пильно слухав пояснень командира, обидва розглядали край лісу і відтинок терену, що лежав перед ними. Опісля командир стиснув руку Маркові і відповз назад до сотні. Марко оглянувся за ним. Бачив його схилену постать, що пробігала ровом в бік, туди, де розташувалися рідкою розстрільною рої сотні.

Петро знову заговорив:

- Передаю з команди напрям. Бачиш залізничний шлях? Марко на короткий момент підняв голову.

В сонячному світлі виднів зелений насип, що протинав землю та Йшов кудись у нескінченне.

- Проскочити оцей насип, а там уже безпечно. Остання ставка. Зрозумів. Тепер не рухайся. Чигають на нас. Один нерозважний рух - і пропав.

-- Добре, - відповів Марко, - командир пояснив мені все.

- Я повзу далі, - сказав Петро, - тримайся.

Він поволі відсунувся і звернувся в сторону інших стрільців, що лежали на полі.

Марко дивився за Петром і всміхався. Пригадав собі, як пізналися на студентських зборах. Стиснули собі руки, підсвідомо впевнені, що стануть друзями. Цей елегантний поважний хлопець повз тепер з автоматом у руці в сторону срібних берізок, що рівним рядом стояли в проміннях липневого сонця. Він, крім батька і лікаря, знав тайну Марка. Коли обидва зголосилися до дивізії, інспектор і Марко втаємничили його в цю незвичайну історію.

Згадав Ірину. Оглянувся за Петром, хотів щось його спитати, але Петра вже не було.

* * *

Усе те, що сталося далі, тривало коротко, і він, сам не міг би сказати, як воно сталося. Вогняні кущі вкрили страшним ревом довкілля, відламки заліза засипали землю. Десь з обріїв рвалося повітря і ціле поле задрижало під вогнем і залізом. Сотня рівночасно зірвалась у пробій. Серед вигуку розривів Марко почув слова команди: напрям - залізниця!

Марко не рухався, він був тепер поза долею своєї сотні. Збоку посіяли вогнем ворожі танки. Марко глядів на бій. Сотня похапцем відстрілювалася і скоками прямувала до насипу. Біля якихось кущів вояки спокійно ладували протитанкову гармату. Швидкість, з якою