Читати книгу - "Твори. Том 1"

Вода все прибувала, все більше бралася пухирцями і ставала ясніша.

Натовп зненацька заворушився, і з нього вийшов доктор Латон, несучи в руці склянку. Він поспішав — геть спітнів, захекався — і раптом зупинився, неначе остовпів, побачивши свого колегу, доктора Онора, який стояв біля нового джерела, поставивши ногу на край ями, як той генерал, що перший увірвався в захоплену фортецю.

Важко дихаючи, Латон запитав

— Ви куштували її?

— Ні. Жду, коли стане чистіша.

Тоді доктор Латон набрав склянкою води і ковтнув зосереджено й глибокодумно, як дегустатори куштують вино.

— Чудова вода! — сказав, нічим не ризикуючи, і подав склянку суперникові: — Покуштуєте?

Але доктор Онора, який зовсім не любив мінеральних вод, відповів, усміхаючись:

— Дякую! Досить того, що ви оцінили. Я знаю її на смак.

Він знав на смак усі ці води й теж цінив їх, тільки по-своєму. Потім обернувшись до дядечка Оріоля, мовив:

— Вашого винця вона не варта!

Старий був потішений.

Христіані вже набридло дивитись, і їй захотілося піти звідси. Брат і Поль знову проклали їй дорогу крізь натовп. Вона йшла за ними, спираючись батькові на руку. І раптом посковзнулася, мало не впала; глянувши під ноги, побачила, що наступила на закривавлений шматок м’яса, вкритий брудною від липкої грязі чорною шерстю — все, що лишилося од песика, розшматованого вибухом і розтоптаного юрбою.

їй забило дух; вона так розхвилювалася, що не могла утримати сліз, і, витираючи хусточкою очі, шепотіла:

— Бідний песик, бідний песик!

Хотілося нічого більше не чути, мерщій піти звідси, замкнутись у кімнаті. День, що так добре почався, скінчився для неї сумно. Чи не було це поганою прикметою? Її знічене серце шалено калатало.

Вони йшли тепер самі, і позаду раптом побачили циліндр і поли сюртука, що маяли мов чорні крила. То був доктор Бонфій, останнім узнавши про новину, поспішав із склянкою в руці, як і доктор Латон.

Уздрівши маркіза, він спинився.

— Що там таке, пане маркізе? Мені сказали… джерело?.. Мінеральне джерело?..

— Так, любий докторе.

— Багато води?

— Багато.

— А… а… вони вже там?

Гонтран поважно відповів:

— Ну звичайно. Доктор Латон навіть зробив аналіз. Тоді доктор Боифій побіг далі, а Христіана, яку трохи

розважила й потішила його поява, сказала:

— Ні, не піду я в готель, ходімо посидимо в парку. Андермат лишився біля джерела — дивився, як тече вода.

III

Увечері за столом у Сплендід-готелі було гамірно. Всі жваво говорили про скелю, про вибух і джерело. А обідало ж там небагато людей — чоловік двадцять — усі звичайно мовчазні, тихі — хворі, що марно лікувалися вже на всіх відомих водах і тепер шукали щастя на нових курортах. В тому кінці столу, де були Равенелі і Андермати, сиділи ще Монекю — батько, маленький, геть сивий чоловік, і дочка, висока бліда дівчина, яка іноді вставала й виходила, лишивши недоїдену страву; а далі — товстун Обрі-Пастер, колишній інженер, подружжя Шофури — одягнуті в чорне чоловік і жінка, яких можна було щодня побачити в парку, де вони катали в колясці свою дитину-каліку, мати й дочка Пай, обидві вдови, обидві високі, повногруді, крижасті. «От бачите, — казав Гонтран, — вони з’їли своїх чоловіків, і це їм завадило на шлунок». Вони й справді лікувалися від хвороби шлунка.

Далі сидів чоловік з червоним, як цегла, обличчям — пан Рік’є, у якого теж був розлад травлення; за ним — інші безбарвні особи з тих мовчазних курортників, які нечутно заходять до їдальні готелю — жінка попереду, чоловік позаду, — з порога вклоняються всім і несміливо й скромно сідають на свої місця.

Другий край столу був порожній, хоч там стояли тарілки й прибори для майбутніх гостей.

Андермат говорив дуже піднесено. Вдень він розмовляв з доктором Латоном і той між іншим розвивав задуми щодо майбутнього Анваля.

Латон завзято й переконливо вихваляв цілющі властивості анвальської води, багато кращої, ніж шатель-гійонсь-ка, яка за останні два роки стала дуже популярна.

Отже, праворуч від них — Руайя, — ще недавно глухий закуток, а нині відомий курорт, ліворуч — джерело Ша-тель-Гійон, яке теж прославилось останнім часом! А що ж тоді можна зробити з Анваля, якщо вміло взятися!

Звертаючись до інженера, Андермат говорив:

— Так, так, добродію, треба тільки уміло взятися. Тут усе залежить від кмітливості, тактовності, уміння пристосовуватись і сміливості. Щоб створити курорт, треба зробити йому рекламу, а для реклами треба, щоб цим ділом зацікавились паризькі медичні світила. Мені, добродію, завжди щастить, бо в своїх починаннях я завжди шукаю практичний засіб, саме той, що приводить до успіху в кожному окремому вииадку; і поки я його не знайду, то нічого не починаю, жду. Мати воду — цього ще мало, треба, щоб її пили; а щоб її пили, не досить самому кричати в газетах і скрізь, що вона незрівнянна! Треба, щоб про це довірливо сказали люди авторитетні, які мають вплив на тих, хто повинен пити цю воду, на хворих, котрі нам потрібні,— на страшенно довірливу публіку, яка платить за ліки, — треба, щоб про це говорили лікарі. Звертайтесь до суду тільки через адвокатів, — він слухає тільки їх; звертайтесь до хворого тільки через лікарів — він слухає тільки їх.

Маркіз, що дуже захоплювався практичним і здоровим розумом свого зятя, скрикнув:

— Ах, це правда, правда! Ви, голубе, тут єдиний, хто так правильно міркує.

Андермат збуджено вів далі:

— Тут можна розбагатіти. Місцевість чудова, клімат прекрасний; одне тільки турбує мене: чи вистачить нам води? Бо діло зроблене наполовину, нічого не дає! Нам потрібна велика водолікарня, отже, і дуже багато води, щоб ванну могли приймати одночасно чоловік двісті, вода має текти швидко й безупинно; а цих джерел — і нового, й старого вистачить хіба що на п’ятдесят ванн, що б там не казав доктор Латон…

Обрі-Пастер перервав його:

— О, води я вам дам скільки завгодно.

Андермат здивувався:

— Ви?

— Атож, я. Вас це дивує? Зараз поясню. Торік у цей час я теж був тут: анвальські ванни мені дуже помагають. Так от якось уранці, коли я відпочивав у себе в кімнаті, до мене завітав один добродій, такий собі товстун. Голова правління нашого курорту. Він був страшенно стурбований, і ось чому. Джерело Бонфія стало таке маловодне, що боялися, як би воно зовсім не зникло. Знаючи, що я гірничий інженер, він і прийшов