Читати книгу - "Сини змієногої богині"

«Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва», – подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.

– Готуйте військо, – сказав він їм, – у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає…

Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків «безсмертних», захопила одного скіфа.

Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було чогось такого… незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?

Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.

І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:

– Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!

Але скіф відповів ледь насмішкувато:

– Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?

– Мерзенний!.. – люто прошепотів до нього Гобрій. – За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!

– Головою – то й головою, – безтурботно відповів скіф. – Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.

Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від полоненого всі відскочили: і Гобрій, і гвардійці. Цар пильним, не без цікавості, поглядом розглядав свого «гостя» і скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навіть дещо малий, вузькоплечий, кістлявий чоловічок. Дрібний, непоказний, незнатний і, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кількох місцях пропалена вогнем, на ліктях дірки, заяложені штани з вистрьопаними холошами, сап’янці з дірками. Борідка ріденька, руда, очі безжурні, веселі. На носі й щоках – ластовиння. Як у жінок. Одного вуха немає, тільки дірка…

– Де позбувся вуха? – дещо добродушно запитав Дарій.

– Хазяйський жеребець одгриз, – так само добродушно, навіть аж безтурботно відповів скіф. – Ох і лютий же! Всім жеребцям жеребець.

– Як лютий, значить, справжній кінь, – одказав цар. – Я люблю лютих коней за те, що вони… люті.

– Ми й лютих коней укоськуємо! – дивлячись царю в очі, відповів полонений, і це Дарію не сподобалось.

Запитав сухо:

– Ти хто?

– Скіф, – охоче відповів полонений і в свою чергу поцікавився: – А ти хто?

– Перс!!! – не втримавшись, крикнув Дарій, бо його вже починала дратувати така поведінка цього непоказного чоловічка. – Перс я! Син перса!

– Перс – то й перс, – знизав плечима полонений. – Тільки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скіф?

Дарію на якусь мить забракло повітря, але силою волі він стримав себе і процідив крізь зуби:

– Я дуже радий, що ти скіф!

– То ти, напевне, з радощів бігаєш за нами степами? – заусміхався полонений. – Геть усі трави своєю ордою витовк.

– Ти звідки такий… веселий?

– Із Скіфії, царю.

– Знаю, що із Скіфії. Де твоє кочовище?

– Там, на заході, – махнув скіф рукою. – На березі Маленької річечки, що тече через толоку із старими вербами.

– На березі Маленької річечки, кажеш? – мовив цар. – Воно й по тобі видно, сам ти маленький.

– Малий, – охоче згодився полонений. – Не вдався ростом. Але наша Маленька річка впадає у дуже Велику ріку. Так і я… Сам маленький, а народ мій великий.

– Ти, я бачу, балакучий, – повільно тягне цар. – Все знаєш.

– Авжеж, дещо знаю.

– Тоді скажи, де початок і де край вашим степам?

– Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, – край. – І, помовчавши, додає: – Тільки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.

– Не любите, так бийтеся! Ви – боягузи. Ви втікаєте від перських мужів, як собаки від вовків.

– Ми втікаємо, а ви бігаєте за нами, – безневинно посміхається скіф, і очі його повні насмішок. – А ти, царю, спробуй нас наздогнати.