Читати книгу - "Святослав"

– Князь Святослав! – покотилось у натовпі.

Всі мовчали. Славословити руського князя, як кметі веліли їм славословити кесарів, коли ті приїжджали до Доростола, – ні, ніхто їм цього не велів. Щось просити в нього, – але хіба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усі дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що він хоче, і боячись того, що він звелить робити. Мовчав і князь Святослав. Він дивився на тисячі людей, ніби хотів прочитати їх думки.

– Мужі болгарські! – почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. – Допреже піти сюди, в Болгарію, і стати на брань з вами, я посилав слів своїх до кесаря Петра і говорив, що болгари і руси – це рідні люди, що отці наші сукупно боролись з ромеями і що зараз ми також сукупно повинні боротись з ромеями, бо льстиві вони й хитрі, бо думка в них одна: знищити і Русь, і Болгарію, що василевси ромейські мріють стати василевсами світу. Про це я говорив кесарям вашим і боїлам[159], я давав руку кесарю Петру, як батько мій Ігор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотів з нами говорити й одкинув мир і любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, і прийшов борзно, взяв копієм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.

Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Він сказав, що звертався до кесаря Петра, не дістав відповіді і тоді пішов на Переяславець і Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досі всі розмовляли з ними тільки мечами?!

– Мужі болгарські! – вів далі князь Святослав. – Одвіку ми з вами разом і князі наші аж до Симеона і Ігоря боролись з ромеями, що хотіли нас зробити своїми париками. І тоді була дужа Болгарія, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, він продав вас, болгар, ромеям, зрадив він і Русь.

Боляри болгарські, що стояли попереду в багатому одязі, мовчали, але десь позаду в натовпі в цю хвилину пролунало кілька вигуків.

– Кесарі і болярини можут да стати предателем, народ – нікогда!.. Да мислим за цяла Булгарія!..

Але це були ще несміливі перші крики. Тих, що кричали, підштовхували, змусили мовчати. І знову тиша запанувала на площі, натовп, як один чоловік, стояв непорушно, німий.

– Я говорю правду, – голосно сказав князь Святослав. – Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми ішли й поневолили для них Болгарію. Ось із нами василік імператора ромеїв, який привіз у Київ це золото.

Василік Калокір, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед і, клянучись, підійняв угору руки.

– Але не заради цього золота прийшли ми сюди, – вів далі Святослав. – Візантія хотіла б, щоб ми нині розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руські люди, а принесли свій меч, щоб додали ви до нього меч свій, щоб стали попліч з нами і щоб разом ішли ми на ромеїв. Я, – урочисто продовжував він, – князь Святослав, і всі руські вої говоримо вам: нехай буде спокій і мир у вашому городі, нехай тут буде середина землі, що йде на ромеїв. Вої мої зараз відкриють ворота. Хто хоче бути з нами – нехай лишається тут, хто боїться і не вірить нам – нехай іде звідси. А всім говорю: ідіть по Болгарії й скажіть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолі і піде далі. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Ігор і каган Симеон, кличе всіх болгар до бою з ромеями!

Натовп завирував, загомонів, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотіли між собою боляри, позаду, де було темніше, хтось голосніше говорив про неволю, про долю париків.

– Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру… Другарі!

Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Він розумів, що цими людьми керують найрізноманітніші почуття: ненависть і любов, страх і відвага. Але є між ними й такі, якими керує лжа і облуда.

Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхніх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортеці, сунули низиною між Дунаєм і Руським морем, далі й далі на південь берегом, займаючи там затоки й городи, – аж до Варни.

Багато жорстоких війн знав цей куточок землі між Дунаєм і Руським морем, кожен камінь тут і кожна піщинка политі були людською кров’ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в різні часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що війська імператорів, а пізніше війська болгарських каганів довгі місяці тримались у фортеці і ніяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолі, кілька місяців тримав облогу і зрештою пішов у наступ проти угрів, прогнав їх у Ателькуз.

Воїв князя Святослава не затримала ні одна фортеця. За короткий час вони взяли вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще багато городів над Руським морем.