Читати книгу - "Господиня"

Вона швиденько прочитала мої думки.

«Джеймі?»

«Саме це я намагалася тобі сказати. Ти йому потрібна».

«Тоді чому ми досі тут?»

«Мабуть, тому, що він іще недостатньо дорослий, аби дивитися такі вистави».

Вона й далі копирсалася в моїй голові.

«Ого, ще й Іян! На щастя, я проґавила цю частину».

«Я так хвилювалася. Я не знала, що діяти…»

«Гаразд. Ходімо».

— Мел? — запитав Джаред.

— Вона тут. І вона лютує. Хоче якнайшвидше побачити Джеймі.

Джаред обхопив мене за плечі й допоміг звестися на ноги.

— Можеш казитися скільки заманеться, Мел. Тільки не зникай.

«Скільки мене не було?»

«Три дні».

«А де я була?» — її голос раптом притих.

«А ти не знаєш?»

«Я нічого… не пам’ятаю».

Ми обидві воднораз затремтіли.

— Все гаразд? — запитав Джаред.

— Та ніби.

— Це вона до мене говорила — щойно, вголос?

— Так.

— А це можливо… а ти можеш пустити її ще раз?

Я зітхнула. Я вже й так виснажилася.

— Можу спробувати.

Я заплющила очі.

«Визирнеш? Побалакаєш із ним?» — запитала я в Мелані. «Я… Як? Де?»

Я спробувала заховатися в крихітну щілинку свідомості, звільняючи місце для Мелані.

«Ну ж бо, давай, — прошепотіла я. — Сюди».

Проте хай як Мелані силкувалася, все марно.

Губи Джареда притиснулися до моїх — несподівано, настирливо. Мої очі від несподіванки широко розплющилися. Його ж очі з золотавим переливом були також розплющені, всього за півдюйма від моїх.

Мелані різко відсмикнула голову.

— Припини негайної Не торкайся її!

Він засміявся, шкіра навколо його очей вкрилася тисячами крихітних зморщок.

— Привіт, крихітко.

«Не смішно».

Я спробувала віддихатися.

— Їй не смішно.

Він не забрав руки. Він обнімав мене, нас. Ми вийшли з тунелю й не зустріли там нікого. Іяна не було.

— Мел, востаннє тебе попереджаю… — губи Джареда досі розтягувалися в широкій посмішці.— Навіть не думай зникати. Запам’ятай, я ні перед чим не зупинюся, щоб тебе повернути.

В животі залоскотало.

«Скажи йому, як іще раз до тебе доторкнеться — придушу».

Але і в цій погрозі чулися жартівливі нотки.

— А зараз вона тобі погрожує,— мовила я. — Хоча особисто мені здається, що вона жартує.

Джаред нестримно реготав.

— Вандо, ти завжди така серйозна?

— Просто людські жарти не смішні,— пробурмотіла я. Принаймні не для мене.

Джаред знову засміявся.

«А, — здогадалася Мелані.— Ти страждаєш».

«Але постараюся, щоб Джеймі не помітив».

«Дякую, що повернула мене».

«Я не збиралася здихатися тебе, Мелані. Дуже шкода, що не можу тобі запропонувати більшого».

«Дякую».

— Що вона каже?

— Та так… Миримося.

— Чому вона не могла говорити раніше, коли ти її пускала?

— Не знаю, Джареде. Для нас двох тут затісно. Я не здатна повністю звільнити їй місце. Це все одно, що… ні, не спроба затамувати подих. Радше як спроба змусити серце зупинитися. Я не можу просто припинити існування. Не знаю як.

Він не відповів, і в грудях замлоїло. Мабуть, його щастю не було б меж, якби я знала, як змусити себе зникнути!

Мелані хотілося… ні, не заперечити, але втішити мене: вона підбирала правильні слова, щоб притлумити мій біль. Але таких слів не існує.

«Іян цього не переживе. І Джеймі. Джеб сумуватиме за тобою. В тебе тут чимало друзів».

«Дякую».

Я була рада, що ми вже повернулися назад до спальні. Мені слід думати про щось інше, бо просто розридаюся. Зараз не час жаліти себе. Є набагато важливіші справи, ніж серце, яке знову крається.

Я уявила себе збоку: мабуть, я здавалася закам’янілою статуєю. Руки схрещені на грудях, обличчя порожнє, дихання занадто слабке — груди майже не рухаються.

А от усередині в мене все розвалювалося, так ніби атоми змінювали полярність і