Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Міс Гаррієт,- сказав він, сідаючи знову,- я хотів би, щоб ви дозволили мені зробити вам послугу. Подивіться на мене. Я повинен би виглядати, як чесна людина, бо наміри мої чесні. Чи так?

- Так,- посміхнулась вона.

- Я вірю кожному вашому слову,- сказав він.- І весь час докоряю собі, що міг би бачити й знати все це, бачити й знати вас саму уже добрих десять років, а, проте, не бачив, не знав. Дивно, як я взагалі потрапив сюди - я, раб не лише своїх власних, а й чужих звичок! Але раз уже потрапив, то дозвольте мені зробити що-небудь для вас. Я прошу цього з якнайбільшою шаною та повагою - адже шаную й поважаю вас безмірно. Дозвольте вам стати у пригоді.

- В нас усе є, сер.

- Ні, ні, не все,- відповів джентльмен.- Думаю, не все. Існують деякі дрібнички, що могли б полегшити життя вам і йому. І йому! - повторив він, гадаючи, що цим справив краще враження.- Я звик був думати, що йому вже нічим не зарадити, що все скінчено і минулося. Одне слово, я взагалі не думав про нього. Тепер думаю інакше. Дозвольте мені зробити щось для нього. Та й вам,- делікатно додав гість,- слід було б подбати про здоров’я, задля нього ж, бо, боюсь, воно у вас не найкраще.

- Я не знаю, хто ви, сер,- відповіла, глянувши на нього, Гаррієт,- але я вам вельми вдячна. І переконана - все, що ви говорите, ви говорите з зичливості до нас. Але ми живемо отак уже не перший рік, і відібрати в мого брата хоч дещицю того, чим він став мені такий дорогий і чим довів стійкість свого наміру... хоч крихту тої гідності, яку він здобув, поки самотужки, непомітно, всіма забутий, покутував свою вину,- відібрати це від нього значило б позбавити нас душевної утіхи в ту останню хвилину, про яку ви допіру говорили. Хай мої сльози будуть вам кращою подякою, ніж мої слова. Вірте мені, прошу.

Джентльмен був зворушений і підніс до губ простягнену йому руку,- так розчулений батько міг би поцілувати руку чемній дитині. Тільки з більшою шанобливістю.

- Якщо настане день,- сказала Гаррієт,- коли він, нехай частково, верне собі своє колишнє становище...

- Верне собі! - скрикнув джентльмен.- Хіба ж можна на це надіятись? В чиїх руках право будь-що повертати? Я напевно не помилюся, коли скажу: оте велике, безцінне благословення, яке впало на нього, і є одна з причин, чому брат так вороже ставиться до нього.

- Ви торкаєтеся питання, якого ми ніколи не згадуєм: навіть між собою,- сказала Гаррієт.

- Простіть мені,- перепросив гість.- Я повинен був знати це. Забудьте, прошу, мою необачність. А тепер, оскільки я не смію більше наполягати... сумніваюся, чи маю на це право - хоча хтозна, може, і цей сумнів - звичка? - сказав джентльмен, так само приречено потираючи собі лоба.- Дозвольте - хоч я й чужа людина, але вам не чужа,- попросити вас про дві послуги.

- Які? - спитала вона.

- Перша: якщо ви захочете змінити своє рішення, то дозвольте мені бути вашою правою рукою. Тоді вам стане відоме й моє ім’я; тепер воно вам непотрібне та й не промовить нічого.

- У нас так небагато друзів,- усміхнулась вона,- що мені й роздумувати нічого. Це я обіцяю.

- Друге: коли-не-коли, скажімо, у понеділок, о дев’ятій рано,- знову звичка... я мабуть-таки практичний чоловік,- сказав джентльмен, виявляючи дивне бажання сперечатися з самим собою на цю тему,- дозвольте мені пройтися поблизу, щоб побачити вас - у вікні чи в дверях. Я не прошу дозволу заходити, бо в цей час вашого брата вже не буде вдома,- ані поговорити з вами. Я прошу тільки, для мого власного спокою, дати мені змогу пересвідчитись, що ви здорові, і тим нагадати, що у вас є друг - підстаркуватий, вже сивий і дедалі сивіший друг, на якого ви завжди можете покластися.

В обличчі, підведеному до нього, світилася довіра і тепло. І обіцянка теж.

- Треба розуміти,- сказав джентльмен, встаючи,- що, як і першого разу, ви не скажете Джону Турботу про мій візит,- хай не тривожиться тим, що я знаю його історію. І я радий цьому, бо це буде відходом від загальноприйнятих норм, і... знову звичка! - нетерпляче перебив він сам себе.- Так, ніби нема кращих норм, аніж загальноприйняті!

З цими словами він повернувся до дверей і, вийшовши як був, з непокритою головою, біля ганку попрощався з нею - прощався з таким глибоким пошанівком і такою щирою зацікавленістю водночас, що їх не могло виплекати і найкраще виховання, не могла не відчути істинна душа і могло породити тільки чисте і чуле серце.

Відвідини ці збудили в душі сестри багато напівзабутих почувань. Стільки часу ніхто не переступав їхнього порога, стільки часу не чула вона жодного співчутливого голосу, що бринів би у вухах, як музика,- тож постать гостя ще кілька годин потому стояла в неї перед очима, і, шиючи біля вікна, вона знову і знову чула його слова. Він торкнувся пружини, що відкрила ціле її життя; і коли його образ й губився на хвильку, то губився він в розмаїтостях того єдиного, суцільного спомину, яким і було її життя.

Роздумувала вона й працювала по черзі,- то змушуючи себе зосередитись, довший час не відривалася від голки, то, раптом упустивши на коліна шитво, мандрувала бозна-куди за неспокійними думками,- отак і незчулася, як промайнули години і день став скрадатися геть. Чисте, ясне ранкове небо потроху затяглося хмарами, знявся різкий вітер, полив дощ, і далеке місто, повите темним туманом, щезло з очей.

В таку негоду вона не раз зі співчуттям дивилася на подорожніх, що битим шляхом пленталися повз їхній будинок до Лондона,- шкутильгаючи з утоми, бідолашні з острахом дивилися на велетенське місто попереду, немов передчували, що їхні злидні будуть там лише краплею в морі або піщинкою в прибережному піску; йшли згорблені, скулені перед лютою негодою, і, здавалося, самі стихії повстають проти них. День у день йшли мимо такі подорожні, але чомусь завжди, думала вона, в одному напрямку - до міста. І, поглинені цим неосяжним громаддям, куди