Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Та недовго стояла вона отак, замислена і бездіяльна. Чекали її хатні справи та буденні обов’язки,- бо такі-от звичайні, негероїчні душі завжди мають повні руки роботи,- тож невдовзі Гаррієт вже поралася по господарству. Впорядкувавши та причепуривши все в будинку, вона заклопотано перерахувала свої скромні грошові запаси й пішла купувати найпотрібніші продукти, обмірковуючи дорогою, як би їй заощадити хоч трохи грошей. Отаке-то злиденне життя в тих звичайних земних істот, котрі не те що не є героями в очах своїх слуг та служниць, а й не мають ні слуг, ні служниць, аби бути в їхніх очах героями!

За її відсутності, коли в домі нікого не було, до садиби,- не з того боку, куди пішов брат,- наблизився немолодий уже, але ставний джентльмен зі здоровою, рожевою шкірою та веселим, добродушним обличчям. Брови усе ще мав чорні, як і волосся, а трохи сивини ще більше підкреслювало цю чорноту, облагороджуючи його широке, відкрите чоло і чесні очі.

Постукавши в двері й не діждавшись відповіді, джентльмен присів на лаву коло дверей і став чекати. Спритні рухи його пальців, якими він, наспівуючи щось, вибивав ритм на лаві, виявляли в нім музиканта, а неабияке задоволення, з яким він наспівував те щось, дуже повільне та довге, без чіткої мелодії, показувало, що це - учений музикант.

Джентльмен усе ще мугикав свої варіації на тему, крутячи нею, як коркотягом на столі, та так нікуди й не вкрутивши, коли надійшла Гаррієт. Він підвівся їй назустріч і скинув капелюха.

- Ви знову прийшли, сер! - затинаючись, мовила вона.

- Мав таку сміливість,- відповів джентльмен.- Чи можу я просити вас уділити мені п’ять хвилин?

Завагавшись на мить, вона відчинила двері і впустила його до малесенької вітальні. Джентльмен сів, підсунув свого стільця до столу, за яким сіла вона, і голосом, що цілком одповідав його зовнішності, з урочою простотою сказав:

- Міс Гаррієт, це неправда, що ви горда. Минулого разу, коли я був у вас, ви сказали, що ви горда. Вибачте мені, але я дивився тоді на ваше обличчя, і воно перечило вашим словам. Я дивлюся на нього знову,- додав він, ніжно торкнувшись її руки,- і воно перечить їм ще більше.

Гаррієт, трохи збентежена та схвильована, не знаходила відповіді.

- Воно - свічадо правди,- сказав гість,- і доброти. Вибачте, що я повірив йому і прийшов знову.

Тон, яким говорилися ці слова, цілковито позбавляв їх компліментарності. Він був такий невдавано щирий, відвертий і серйозний, що Гаррієт лише схилила голову, немов дякувала йому і за слова ці, й за щирість.

- Різниця в наших літах і відвертість моїх намірів,- промовив джентльмен,- дають мені право, сподіваюся, говорити те, що я думаю. А думаю я те, що кажу. Ось чому ви бачите мене тут удруге.

- Гордість, сер,- помовчавши трохи, сказала вона,- або те, що вважають гордістю, часом є насправді лише почуттям обов’язку. Хочу думати, що іншої гордості в мене нема.

- Гордості за себе?

- За себе.

- А... перепрошую,- спитав джентльмен,- за вашого брата Джона?

- Чому ж, я горджусь його любов’ю,- відповіла Гаррієт, пильно глянувши на гостя і зненацька одмінившись,- не те, щоб вона стала менш спокійна чи менш стримана, але так рішуче споважніла, що навіть тремтіння її голосу здавалося часткою тієї рішучості,- і горджуся ним самим. Ви, сер, знаючи з якихось джерел історію його життя, яку ви переповіли мені, коли були тут востаннє...

- Тільки для того, щоб здобути ваше довір’я,- перебив джентльмен.- Бога ради, не подумайте...

- Я певна,- відповіла вона,- ви воскресили її для мене з благородною метою. Я абсолютно певна цього.

- Спасибі,- озвався джентльмен, жваво стискуючи їй руку.- Велике спасибі. Запевняю вас, що так воно й є. Ви почали були казати, що я, знаючи історію Джона Турбота...

- ... Можете подумати, що це пиха, коли я кажу, що горджуся ним. А я справді горджуся ним. Ви знаєте, був час, коли я не... не було чим гордитися, але... той час минув. Стільки років зневаги, мовчазної покути, щирого каяття, жахливого жалю, муки, яку він терпить навіть через мою любов, бо думає, що це жертва з мого боку, а я ж, бачить бог, була б цілком щаслива, якби тільки він не мучився! О, сер, після всього, що я набачилась, благаю вас, якщо вам дано в руки владу, а хтось вас покривдить - ніколи, яка б кривда не була, не карайте так, щоб та кара була неспокутна,- адже ж є ще над нами Бог, щоб одмінювати серця, які сам сотворив!

- Ваш брат змінився цілком,- зі співчуттям мовив джентльмен.- Щодо цього в мене нема ніякого сумніву, запевняю вас.

- Він змінився тоді, як вчинив злочин,- сказала Гаррієт.- Тепер він змінився знову і став сам собою, повірте мені, сер.

- А ми живемо собі, як годинники, своїм механічним життям, день по день, і не помічаємо тих змін,- гість потер лоба рукою й почав задумано барабанити пальцями по столі.- Вони... це метафізика. У нас... нема часу придивитись до них. Сміливості, нарешті. Нас не вчили цього по школах та по коледжах, і ми не знаємо, як це робиться. Коротше кажучи, ми до дідька практичні люди,- сказав джентльмен, пройшовся до вікна та назад і знову сів, страшенно невдоволений і знервований.

- Я певен,- джентльмен знову потер собі лоба й забарабанив по столі,- я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все - добре, лихе чи ніяке - просто за звичкою. Звичка,- ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. «Звичка! - скажу я.- Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку».- «Це - дуже практично, що й казати,- відповість сумління,- але це - не виправдання».

Джентльмен встав і знову пройшовся до вікна й назад; видно було, що він не на жарт