Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

То містер Турбот-управитель сидить і снідає. Яскрава папуга в лискучій клітці на столі дзьобає грати, дереться по ній, повиснувши вниз головою, аж клітка трясеться, і пронизливо кричить. Та містер Турбот не звертає уваги на птаха, а, замислено всміхаючись, дивиться на картину, що висить навпроти.

- Надзвичайна, випадкова схожість,- каже він.

Може, це - Юнона, 49 може - дружина Потіфара, 50 може - якась гордовита німфа - все залежить од того, як охрестив її продавець, згідно з потребами ринку. Це - постать жінки, надзвичайно вродливої, що, відвертаючись від глядача, згорда дивиться на нього.

Схожа вона на Едіт.

Махнувши рукою у напрямі картини - що це, погроза? - ні, але щось подібне; жест переможця? - ні, але схоже на те; глузливе привітання? - ні, але й не без цього,- він далі береться до сніданку й окликає знервованого у своїй в’язниці птаха, який перестрибує на висяче позолочене кільце, схоже на величезну обручку, і, на втіху господарю, починає вигойдуватись у нім.

Другий будинок стоїть по інший бік Лондона, неподалік людного колись північного шляху, де тепер тихо і майже порожньо, хіба що пройде який подорожній. Це маленький, убогий будиночок, так-сяк умебльований, але дуже охайний, а простенькі квіти круг ганку й на смужці городу свідчать, що його пробували навіть прикрасити. Околицю, де він стоїть, сільською не назвеш, та й міською теж. Це не місто й не село. Місто переступило через нього своїми велетенськими чоботами й опустило свою муровану п’яту далеко звідсіля, але тут, між чоботами велетня - перехідна земля, і саме тут, серед кількох високих димарів, що димлять день і ніч, серед цегелень та лугів, де вирізують дерен, де валяться паркани і буяє запилюжена кропива, де все ще можна побачити рештки живоплоту і птахолова, який коли-не-коли заглядає сюди, хоч щоразу клянеться, що більше не прийде,- саме тут і стоїть цей другий будинок.

Та, що мешкає в другому, покинула колись перший з любові до брата-ізгоя. Покинувши той, перший, вона забрала з собою його доброго генія, а з грудей його власника - єдине святе почуття; та хоч господар будинку не любить її, коли вона незаслужено, як він вважає, його відцуралася, хоч сам, у відповідь, зрікся її цілковито, все ж остаточно забути про неї навіть він не може. А доказом цьому - квітник, насаджений нею, куди він не ступає й ногою, але в якому, незважаючи на інші коштовні нововведення, і досі все так, ніби вона була тут ще вчора.

Гаррієт Турбот змінилася відтоді, і вроду її притьмила тінь, глибша за ту, яку може - дарма що такий могутній - самочинно накласти час,- тінь журби та щоденного змагання зі злиднями. Та все одно це врода - спокійна, м’яка й непоказна, врода, яку треба вміти побачити, бо вона не виставляє себе, а якби виставляла, то ніякої вроди вже б не було.

Так. Ця тендітна, маленька страдниця в простому, але охайному вбранні показна хіба що тими буденними, домашніми чеснотами, що мають так мало спільного з загальнопоширеним уявленням про героїзм та велич (опріч тих випадків, коли і їхній промінчик докладеться до сяйва великих світу сього - тоді промінчик стає сузір’ям, відразу пізнаваним на небі),- ця тендітна, маленька страдниця, що сперлась на плече молодого ще, але вже сивого, виснаженого чоловіка, доводиться йому сестрою, що єдина в цілому світі підійшла була до нього в хвилину його ганьби, подала йому руку і спокійно та рішуче повела його, повна надії, вибоїстою дорогою його життя.

- Ще рано, Джоне,- сказала вона.- Чого це ти йдеш так рано?

- Тільки трохи раніше, ніж звичайно, Гаррієт. Коли встигатиму, хочу... просто так... пройтися повз той будинок, де ми з ним прощалися.

- Жаль, що я його ніколи не бачила, не знала раніше, Джоне.

- Та воно й краще, коли подумаєш про його долю.

- А втім, я так само жалкувала б, навіть коли б його знала. Хіба твій жаль - не мій? Тільки тоді, говорячи про нього, ти, мабуть, відчував би більше співучасті з мого боку, ніж, можливо, відчуваєш зараз?

- Сестричко моя люба! Та хіба є такі радощі чи горе, в яких я не був би певен співучасті твоєї?

- Вірю, Джоне, бо й справді таких нема.

- Про яку ще більшу співучасть і близькість можна говорити, Гаррієт? - сказав її брат.- У мене таке враження, що ти знала його і відчувала все те, що й я.

Вона зняла руку з його плеча, обійняла його за шию й непевно промовила:

- Та ні, не зовсім.

- Ай правда,- погодився він.- Ти, я знаю, гадаєш, що ніякої шкоди не було б, якби я захотів пізнатися з ним ближче.

- Гадаю! Я певна цього.

- Небо знає, як я цього хотів,- сумно похитав він головою,- але не мав права знеславити його таким знайомством. І чи згідна ти з цим, чи ні, дорогенька...

- Не згідна,- тихо сказала вона.

- ...все одно це правда, Гаррієт, і тепер, коли думаю про нього, мені стає легше на серці від того, від чого колись було так важко.- Він урвав журну розмову і посміхнувся до неї, кажучи: «До побачення!»

- До побачення, любий Джоне. Ввечері, як вертатимеш, зустріну тебе там само і в той же час, що й завжди. До побачення!

Любляче обличчя, зведене для поцілунку, було його домом, його життям, його світом і водночас - його карою й горем, бо у хмарці, яка його повивала,- щоправда, прозорій і тихій, як світлі хмарки навзаході,- в її повсякчасній відданості, добровільній відмові від власних вигод, радощів та сподівань він бачив гіркі плоди давнього свого злочину, завжди стиглі і свіжі.

Вона стояла на порозі, зчепивши долоні, й дивилася, як він простує через захаращений, нерівний клапоть землі навпроти їхнього будинку, що колись, не так давно, був іще мальовничим лугом, а тепер перетворився на справжнісінький пустир, порослий без ладу злиденними хатками, що пнулися з того сміття, немов насіяні невмілою рукою. Він двічі чи тричі озирався, і щоразу її миле