Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Одна звізда на небі найшла своє місце невигідним і замінила його. Величезним лукуватим розмахом кинулася в простір і спинилася срібною мерехтячою точкою на противнім місці безкрайого голубого неба.

Одиноко й опущено лежав бурдей напереді горстки тих лісових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрібні віконця вилискувалися щиро до ясного місяця і до широкої площини, що розлилася перед ним.

Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгім вештанню з одного кута свого обійстя в інше сіла й завила, її голова була сим разом спущена до землі, а її виття повне болісних, зловіщих вібрацій.

XVI

Наблизилася пізня осінь – листопад. Вона привела сонячні, але вже холодні дні й незвичайно погідні ясні ночі. Одначе про воду говорили люди, що вона вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Вона була ледовато-зимна, мала рішуче срібний полиск, та була така чиста і прозора, що на її дні можна було розрізнити і найдрібніші камінці.

Та вже минув час білення полотен. Білі довгі пасма полотен, що пишалися кождого літа у Марійки в поблизькості бурдея в саду або на сіножаті коло конюшини, були старанно звиті й заховані в хаті «на горі» у великій скрині. Поля простягалися обнажені зі свого золотистого та різнобарвного строю, і тут і там спинялися громади товарини, випасаючи багату стернину. Поодиноке здавлене калатання майже беззвучних дзвінків при шиї вибраної чільної худобини блукалося, дрижачи тихими полями, завмираючи десь далеко в простороні, а відтак наставала тишина. Спокійна й мирна, а земля огрівала, де могла, свою втомлену поверхню. Около бурдея виглядала гарно й відновлено.

Михайло пробував уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього – як говорив Івоніка – чисте дзеркало. Він багацько чув і видів при війську, навчився багато, і що його тепер вражало дома (тут в бурдеї, як і в сільській хаті «на горі») немило – се була нехарність. Що лише міг у руки взяти – очищував, порядкував і загалом працював із такою охотою, неначеб вижидав щодня візитації самого генерала або й якої іншої військової старшини. Ніколи не чув себе таким щасливим і вдоволеним, як тепер. Йому здавалося, що був паном якогось великого, пишного, зеленого світу і міг у ньому робити все, що хотів.

Звезене збіжжя стояло золотистим муром, або як рівно вставлена компанія, недалеко бурдея, коло саду, і ані одне стебельце не звисало з нього безладно, а малий тік, що ділив його від бурдея, був чисто і старанно виметений. Опале з деревини листя, що становило лісок і сад бурдею, було зібране в велику купу й ожидало своєї удачі, а кукурудза саме лупилася. Очищувану висипували в кошницю коло току, а вона визирала дрібними жовтими зубками крізь плетене пруття великого неповоротного коша. Всюди панував найбільший лад.

Надзір над стайнею і худобою обрав Михайло зараз на другий день по своїм повороті, а Сава мав тепер – як він сам йому, весело всміхаючись, казав – на якийсь час «урльоп».

Він умивав і вичісував свої воли, що вилискувалися на сонці, мов шовк, а у стайні завів лад, мов у хаті.

Івоніка походжував, щасливий і вдоволений, по всім усюдам, і як говорив, то говорив незвичайно голосно. Се був найпевніший доказ його внутрішнього вдоволення і тихого щастя, та що з його душі спала ослона смутку.

Михайло був уже дома. Був уже більш як місяць і мав ще більше як з місяць остатися. Він мав Михайла щохвилі перед очима і знав, що як той піде ще від нього, то за пару місяців верне вже навсе додому. До півроку буде його мати навсе дома…

В неділю ходив він із ним до церкви і здоровив кождого щиро і голосно. Сього року було вже прецінь цілком інакше, як тогід.

Марійка була горда і щаслива й вибирала в душі межи багацькими доньками невістку, а навіть і Сава здавався веселішим, як звичайно.

Він помагав охотно Михайлові при кождій роботі, і хоча уникав усяких допитів брата про Рахіру і його відносин до дівчини, то однак присутність його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрібував ночами пам'ятати про бурдей і худобу в полі і міг безжурно пересиджувати в Рахіри й її батька. Тут став він, зрештою, майже щоденним гостем…

Інакше малася справа з Михайлом і Анною.

Вони могли лише зрідка бачитися, а ще рідше з собою говорити.

Анна уникала всякої нагоди, щоб ходити в село, а коли пасла товар у полі, пересиджуючи там годинами, все ж таки не могла часто з Михайлом на самоті розмовитися. Зараз приступали до них дівчата або хлопці, що також доглядали тепер тут свою худобину (вона ж не була вже одна в полі), мішалися в розмову, і бесіда сходила на звичайні денні справи. До того боялися, що їх тайна могла частими стрічами зрадитися, і так відкладали все на день святого Михайла, ожидаючи його, мов спасения від усяких смутків і клопотів.

– А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? – спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.

Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя й усміхнулася вимушено.

– Тоді поставлю їм таке питання, – відповів він, весело всміхаючись, – і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм'якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, – додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, – то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побиралися? Га? А все-таки Бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу й не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше, – тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору, – я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В