Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мій любий попутник, Інна Земець 📚 - Українською

Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мій любий попутник" автора Інна Земець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:
Глава 7

 

Передчуття літа заскочило мене зненацька, бо весни наче і зовсім не було - загубилась, пролетіла непомітно. Квартиранти ще в лютому з квартири з’їхали, та поки що я жила у батьків. Очевидно, що не назавжди, та зараз мені було просто вкрай необхідно бути поруч із рідними. Відверто кажучи, повертатись до себе не хотілось і з іншої причини – гарних спогадів стіни тієї квартири не зберігали. Мої зимові домовленості щодо вакансій з очевидних причин були анульовані, а іншої роботи поки не було де шукати. Етап повної невизначеності та душевного занепаду скінчився дзвінком брата – йому дали коротку відпустку і Таміла з малими додому повертається.

– Сам за ними не встигаю заїхати, домовився з кумом щоб забрав, - швидко і тихо доповідав Костя. – У малої днями іменини, от його разом з довгоочікуваною зустріччю в один день і відсвяткуємо. Батькам нагадай, щоб не забули.

– Смішний ти, ніби таку подію забудуть.

Дивно, але повільно поверталось відчуття нормальності життя. Красиві, але донедавна абстрактні слова: «Щастя – це талант цінувати те, що у тебе є, а не те, чого немає» - тепер набули для мене беззаперечного сенсу.

 

Напередодні возз’єднання родини грошей не шкодувала – ані на дарунках, ані на сукні не економила: купила що хотілось, а не що бюджет нашіптував. Батьки ще з вечора до брата поїхали, я ж на ночівлю не збиралася, вирішила вдень до самого свята прибути. Та тільки, з моїм щастям, примудрилася викликати таксі, водій якого не стуляв пельку дві третини шляху, а на останніх кілометрах голосно лаючись бігав навколо свого залізного коня, що саме цієї миті вирішив врізати дуба. На волю просилась брудна лайка, та оскільки основну частину шляху ми вже подолали - інший транспорт не шукала. Селищем лишалось пройти не більше двох кілометрів, тож прогулянка складною не виглядала. Добре, що босоніжки на танкетці, а не на каблуку, щоправда сукня до самих п’ят, а руки зайняті, та не біда – скільки того шляху? Сміливо рушила мальовничою дорогою, розглядаючи верболози густо заплетені міцними нитками хмелю. Ласкаві сонячні промені пестили шкіру ніжними теплими доторками, а пахощі останніх днів весни лоскотали ніздрі і я чи не вперше за довгий час насолоджувалася прогулянкою. Та чим ближче до братового будинку, тим повільніше йшла. Чималий пакет оковипалюючого маджентового кольору важив трохи більше, ніж було зручно нести. Перекладати з правої в ліву теж було не просто, бо в інший несла великий букет рожевих спрей-троянд і срібну повітряну кульку з великоокою усміхненою лялькою на ній. До місця призначення лишалось йти ще хвилин п’ять-сім максимум - он вже видніється потрібна мені вулиця. Подумки ще раз вилаялась на таксі, яке, певно, й досі стовбичить на в’їзді до селища і в ту ж мить загубила ті думки, бо очами зачепилася за красивущу картину: кривенька потьмяніла від дощів лавка біля знаку зупинки транспорту, а довкола – кущі, що рясніли білими квітами. Зупинка виглядала як альтанка, бо високі гілки куща вочевидь за все своє життя не бачили садових ножиць і почали сплітатися, утворюючи квітучий дах.

– Оце краса! – на видиху вимовила я і попрямувала до лавки, старанно обходячи величезну калюжу, що зовсім не виглядала як озеро, хоча, судячи з розміру, могла б ним вважатись.

Змусила мене зупинитись зовсім не магічна краса зупинки, а проста але нагальна потреба звільнити руки бодай на мить. Та райська місцина швидко втратила свою чарівність – кущ цвів рясно і пахощі були не такі прекрасні, як його вигляд. Задушливо-нав’язливий аромат ніби натякав: «Довго не засиджуйся, біжи собі далі». Двічі просити мене не довелось, набрала в груди липкого повітря, вчепилася в свої дарунки і рішуче підвелася з лавки, та ще й кроку не встигла зробити, як перед носом щось швидко шугонуло і просто у обличчя полетіли бризки з купками бруду.

– А щоб тобі…! – один швидкий крок назад вже нічого не міг змінити, небесно-блакитним сарафаном розповзалися великі брудні плями, макіяжу дісталося не менше. Врятувалися, мабуть, лише подарунковий пакет і троянди, а от кулька, виблискуючи срібними боками, неспішно підіймалася в небо.  

– Ви як, все нормально? – чоловічий голос наближався, а я розуміла, що зараз побачу людину, завдяки якій з’явлюсь на свято племінниці у вигляді, ніби бродячі собаки мене закутнями тягали. - Я перепрошую, недооцінив глибину калюжі.

Розліпивши очі від липкого бруду я з ненавистю дивилася на постать чоловіка, що прямував до мене.

– Як же можна так ганяти? Я навіть зреагувати не встигла!

– Запевняю, швидкість була більш ніж прийнятна.

– Навряд чи, я навіть не встигла почути звук мотору, - прогирчала я і махнула рукою в бік сріблястої автівки. – А, еко-френдлі цяцька… Тепер розумію, чому не почула.

– «Еко» що? – з подивом промовив горе-водій, з подивом підіймаючи брови до неба.

– Не зважайте, несіться собі далі на своєму електрокарі. Попутного вітру, шановний.

Та шановний не поспішав. Нахилив голову, окинув мене нахабними очима з ніг до маківки і міцно стулив губи, безуспішно намагаючись заховати посмішку.

– Ще раз перепрошую за неприємність, дозвольте вам допомогти.

– А що, маєте чисту сукню чи кульку? – ледь стримуючи злість проскриготіла я.

– Кульку? – його брови знов попопвзли вгору, ніби шукаючи відповіді у небес.

– Еге ж, кульку. Бачите в небі срібні відблиски? - гиркнула я, вказуючи рукою на востаннє підморгуючу ляльку на кулі. – То мав бути подарунок дитині, а дякуючи вам, то тепер клопіт для ППО, що сприймуть її за ворожу кулю-розвідника, мабуть. Дякую, дуже дякую, та я вже далі якось сама. Тим паче, що ані кульки, ані сукні ви, вочевидь, не маєте.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 15 16 17 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій любий попутник, Інна Земець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мій любий попутник, Інна Земець"