Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Це була доволі погана ідея, але я миттєво погодилась. Чом би й ні? Всі мої очевидно правильні і схвалювані оточенням рішення, поки не робили мене щасливішою. Саме так я опинилась на роботі яку не люблю і застрягла у відносинах з чоловіком, який мене не поважає. Мені бракувало рішучості самотужки врятуватись з цього болота і рушійною силою стала моя шалена і невгамовна подруга - причина занепокоєння моїх батьків у дитинстві та привід для сварок з Сергієм віднедавна.

– Приборкай нарешті своє неконтрольоване бажання догоджати!  Або хоч раз за свої двадцять чотири роки догоди собі. Чи мені. Хочеш позбавитись своїх тягарів? Нумо зі мною! – очі подруги світились тими легко впізнаваними бісенятами, які зазвичай пророкували незабутні пригоди. – Не гальмуй, дій рішуче!

Задум Яни був трохи, а може і не трохи, божевільний і розпочатись він мав з від’їзду не морське узбережжя на все літо. Геть нудну роботу та давно вже здохлі стосунки! Три місяці перезавантаження, а далі – кожен шлях кудись да приведе, запевняла мене подруга. План навіть отримав амбітну назву «Нове життя». Але оскільки жодна із нас не володіла значними ресурсами, аби дозволити собі довгий тайм-аут, попри гарну назву та згоду, мене бентежила перспектива починати все з нуля. Хоч би як мені набридла нудна і безперспективна офісна робота, її основною перевагою була фінансова стабільність. Так, колись давно ми з Яною мріяли жити в мандрах, ніде не зупиняючись надовго, та між фантазіями школярок і реальним життям величезна прірва. Проте, аргументи «проти» нашого плану бентежили мене ще більше. Проживши разом з Сергієм майже три роки, я вже почала забувати ті дні, коли була щаслива. Котедж, який мав стати нашим сімейним вогнищем, став вічною недобудовою, а час проведений разом - не найприємнішою частиною дня. Принаймні, він був задоволений своєю роботу. На відміну від мене. Наші взаємини давно перетворювались не механічне співіснування, та ініціативи його припинити ніхто із нас на себе не брав. Я не знаю, скільки часу ми б продовжували імітувати нормальність, якби не зміни, які вже було складно ігнорувати. Від постійних зауважень про мою багатогранну неідеальність, ми за останні пів року впритул наблизились до межі, за якою ранити самими словами вже замало.

– Найкращий для тебе спосіб – піти по-англійські, - Яна знала мене занадто добре, щоб помилятись. - Не дай себе переконати та зупинити.

Саме так і зроблю. Адже, навіть маючи неабияку схильність до аргументованих дискусій та бурхливих суперечок, я щоразу діставалась фіналу словесних баталій емоційно виснаженою та погоджувалась на капітуляцію.  В суперечках з батьками і братом я піддавалась через пострах зробити боляче їм, а з Сергієм, схоже, побоюватись цього мала я. Так, може втеча то слабкодухо і незріло, але розставання на безпечній відстані видавалось слушною ідеєю. Першу валізу я вже спакувала, решту речей планувала зібрати перед самим від’їздом, щоб спорожнілі полички не викликали передчасних підозр. Моя заява на звільнення була давно підписана, а обумовлений з роботодавцем термін вже відпрацьовано. Квиток на потяг лежав у кишені і лишалось зовсім трохи – завітати на родинне свято і наступного дня завершити збори. І, звісно ж, все полетіло шкереберть. Мені не зірвало дах, коли я з’ясувала, що Сергій забув про наші плани на вечір – такий розвиток подій був для мене більш ніж прийнятним. Я трималась, коли натомість він забажав від мене супроводу на його позапланову неформальну ділову зустріч. Та адекватно сприйняти мою відмову він не схотів, а я не змогла не відповісти.

– Якби ти мене уважно слухала, то знала, що наймасштабніший та найамбітніший наш проект досі не має очільника!  – гримів Сергій сердито шарпаючи краватку. – Можливо саме сьогодні Барчук нарешті вирішить кому його віддати.

– В ресторані, напередодні великої наради? - я мала сумніви, що його кандитатура взагалі розгладалась на таку позицію. - Це малоймовірно.

– Навіть якщо шанс мізерні - діяти маю як ніколи виважено.

– То дій! В будь-якому разі, моя присутність чи відсутність, жодним чином  не  вплине  на  рішення твого небожителя. Вся моя роль на попередніх заходах обмежувалась нудним очікуванням його закінчення,  - парирувала я.

Сергій ходив кімнатою наче сценою, додаючи до невдоволеної гримаси все більш активну жестикуляцію.

– Вся твоя роль – бути поруч в потрібну мить і підтримати розмову, якщо трапиться така нагода.

– Саме так, за нагоди. Тобто за умови, що Барчук хоч цього разу помітить твою присутність, - уїдливо нагадала йому я. – Хоча для привернення уваги я можу зачепитись за офіціанта з бокалами. Як тобі такий спосіб?

Йому набридло безцільно ходити кімнатою і повільно насуваючись та наливаючи очі люттю він сконцентрувався на мені.

– Відколи ти перестала розуміти, що моя кар’єра це не привід для тупих жартів? Зараз я повністю на ній сфокусованій, а які в тебе пріоритети? М’яско з гриля під пиво у родинній альтанці? На противагу цьому – вечір в шанованій компанії з перспективами, зиск від яких матимемо обоє. І це настільки простий вибір, що навіть для тебе все має бути очевидно! – він насолоджувався кожним словом, яким жбурляв у мене. - Яке там у тебе важливе свято? Ще один рік, який твій брат утримався в шлюбі зі своєю Горгоною? Облиш, Даша!

У мене вже мерехтіло в очах, та я розуміла, що зараз краще промовчати, тим більше, що Сергій продовжував свій монолог не роблячи довгих пауз.

– Безумовно, твого батька поважаю та із задоволенням зустрівся б з ним за нагоди, але впевнений, Іван Степанович все чудово зрозуміє. Він завжди мене підтримував і більше ніж ти, до речі. Ніколи не міг зрозуміти, як у такого чоловіка народилась дитина абсолютно без амбіцій? Та на відміну від тебе, я не планую пів життя за іншими хвоста заносити!