Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Там-тара-рам!!! У голові забемкало і загуло, пальці почали дріботіти,  наче самі по собі шукаючи поруч щось важке. Решту сварки пам’ятаю погано, здається я уникла конкретної відповіді і ми, мов боксери на ринзі, розійшлись по кутах. Мені неймовірно сильно кортіло припинити все тут і зараз, та про його реакцію на мої слова та імовірні наслідки могла тільки здогадуватись. Свято з рідними не святкувала, а відбувала як повинність – все вранішню розмову  перетравлювала. Дійсно, відсутності Сергія вже ніхто не дивувався. Брат і до того терпів його лише через повагу до мене, а батьки завжди щиро захоплювались його амбітністю і всіляко підтримували. Мого тата неабияк тішило, що один з його найкращих колишніх студентів наполегливо торує кар’єрний шлях і планує взяти мене за дружину. Сергій завжди вмів причарувати - в біса харизматичний нарцис та доволі вправний маніпулятор. Шкода, що зрозуміла це не одразу. Коли на мене звернув увагу на кілька років старший протеже мого тата, я доволі швидко відповіла йому взаємністю. Підбадьорена схваленням батьками мого вибору, я не барилась із рішенням і невдовзі ми з’їхались. Віднедавна, я безкінечно прокручувала в голові фрагменти нашого життя і марно намагалась знайти конкретний епізод, який пояснив би мені, коли саме все пішло аж так не так.

Тим часом, свято навколо вирувало, а я видушувала з себе посмішку і коли м’язи обличчя вже саднило, непомітно полишила веселу компанію. Рятівна мантра «Ще один день і ти вільна» сьогодні не працювала. Я не хочу чергову сварку на вечерю і томливе вичікування ранку наступного дня. І хоч вранішня розмова лише підтвердила правильність мого рішення, та все ж докори сумління відчувала. І страхи перед невідомим насідали. Поки отруйні сумніви не порушили баланс моєї ще трохи хиткої впевненості, вирішила переночувати за містом, тим паче, що перша спакована валіза вже чекала мене там, в нашій недобудові. Настав час заповнювати другу. Яна переконувала, що забагато речей то тягар, але починати нове життя з двома змінами одягу та непевними перспективами щодо потенційного оновлення гардеробу - мене не приваблювало. Тож плюс ще одна велика сумка. Зі сльозами на очах попрощалася з милими серцю дрібничками та речами, якими обжилася за ці роки і потягла свої бебехи вниз. Таксист демонстративно покректав, але закинув мої «величезні куфери» і ще за пів години до сутінків я прибула до котеджу. Всередині будинок був ще більш ніж на половину не готовий, та одну кімнату закінчили, а більше мені й не треба. Отже, сумка, дві валізи, квиток на потяг і передчуття змін. Сон не йшов і припинивши марні спроби поринути в блажне забуття, я облаштувалась на підвіконні, глибоко вдихаючи вологий аромат зелені. Будинки навколо ще не були заселені, тож тишу порушував лише легкий вітерець та цвіркуни, саме тому шурхотіння коліс та шум мотору почула здалеку. Витягнувши шию я спостерігала, куди прямує машина і з подивом констатувала, що вона зупиняється біля наших воріт.

– Бути того не може! – пробурмотіла я швидко зістрибуючи на підлогу. – Які чорти його сюди припхали?

Він по мене приїхав? Ні, як і здивувався що вдома нема, спочатку б шукав у брата і батьків - сюди я не часто заїздила. Автівка Сергія заїхала у двір та зупинилась біля входу, але виходити з неї господар не поспішав. Як не виглядала, а у темряві нічого роздивитись не виходило. Старанно оминаючи мішки з будівельними сумішами, навшпиньки підійшла до вхідних дверей і обережно їх прочинила. У шпарину пролилося трохи місячного сяйва і повна тиша. Я на кілька секунд нерішуче завмерла, а потім, повільно обходячи камінці під ногами, підкралася до автомобіля. Вночі крізь тоноване скло силует водія ледь виднівся. Ну, і чого він там сидить? Заснув чи… І хто та лярва, що йому на шкіряній флейті виграє?!