Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

Генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин та посол України Левко Лук’яненко в день вручення вірчої грамоти. Оттава, 1992 р.

— Пане Лук’яненку, — сказав президент, — західні, чи, конкретніше, канадські політики, не такі ідеалісти, як ви. Для вас ідея світобудови, суспільного прогресу людства, звільнення поневолених націй від колоніальної залежності, розвал Російської імперії і побудова самостійної України — величезні цінності. Ви готові були за цю ідею сидіти у в’язницях і навіть померти. Ніяких таких почуттів немає в душах західних політиків, і правлять ними прості особисті інтереси, можна сказати, конторсько-бюрократичної природи. Елементарна річ: зручніше вести справу з одним центром, аніж з п’ятнадцятьма, той один центр відомо де знаходиться, відомо, як він поводиться і що від нього можна чекати, а тепер шукай на карті чотирнадцять невідомих досі столиць, вивчай, хто там є хто і з ким варто, а з ким не варто говорити, помножуй делегації, помножуй папери, розширюй інформаційну мережу, вивчай їхні мови і т.ін. і т.п. Одне слово, зайвий клопіт. Навіщо він службовцеві, який постійно думає про те, як організувати дозвілля останніх днів тижня, а не як ощасливити людство розширенням свободи та зміцненням справедливості поміж людьми?..

— Проте в канадському суспільстві все-таки значно більше справедливості, аніж у колишніх комуністичних країнах.

— Відносної справедливості. Її підтримують бюрократи, працюючи п’ять робочих днів, та невелика каста політиків з ненормованим робочим днем.

— І політики, і бюрократи — всі канадські громадяни користуються демократичними правами і свободами. Це такі духовні цінності, яких не мала, не розуміла і не хотіла Росія. Навпаки, вона завжди їх душила, куди дотягувалася її рука. Як же можна високо поціновувати і захищати ці ідеали в своїй країні і в той же час підтримувати Москву, що постійно загрожує ідеалам свободи?

— Захід, — мовив доктор Ципівник, — боїться Москви.

— З якої речі?

— Боїться, бо він розсудливий, і йому не властива постановка ірраціональних цілей. Захід добре живе і не звик до екстремальних умов життя та екстремальних рішень, а Росія має зовсім інший дух. Задля якоїсь ірраціональної мети вона готова вбити десятки мільйонів своїх громадян і сотні мільйонів чужих. Захід не хоче, він внутрішньо, психологічно не готовий до такої гри.

* * *

Якось Родіонов познайомив мене з такою специфічною формою звітності, як записи під назвою «Із щоденника…» — далі йшла назва того, про чию діяльність ішла мова. Ця форма листування доволі зручна і для посольства, і для МЗС, бо дає можливість інформувати про події в Канаді, звітувати перед МЗС про пророблену роботу і вносити пропозиції, хоча не має нічого спільного з товстим зошитом щоденних записів, як звичайно люди розуміють слово «щоденник». Уже з першого тижня перебування в Канаді я зрозумів, що сам не встигну писати ці інформації-звіти, і став брати на свої зустрічі Родіонова або Кучера, які й писали замітки «Із щоденника посла Лук’яненка». На початку я уважно ставився до їхніх чернеток і часто їх виправляв, але з часом засвоїв цю форму листування, Родіонов вловив мій стиль політичного мислення — і справа пішла краще. 10 червня я підписав шість документів нашому міністрові панові Зленку.

Професор Рудницький

10 червня познайомився з професором Оттавського університету Ярославом Рудницьким, славнозвісним мовознавцем. Коли стало можливим їхати в Україну, він негайно подався туди, аби своїми очима подивитися на неї і дізнатися, чим він, літній чоловік, може прислужитися Україні.

Помешкання пана Рудницького, розташоване на одному з високих поверхів хмарочоса, складалося з двох кімнат. Світлиця була маленька, проте на стінах висіло чимало гарних картин. Одну з них господар пообіцяв подарувати посольству.

Професор Рудницький нещодавно повернувся з України, щоб продовжити всенародну акцію збирання книжок по університетах і бібліотеках Канади для Києво-Могилянської академії. Книги з усієї Канади звозили до Торонто, там завантажували на пароплав і везли до польського порту Гданська, а звідти до Києва. Акція проходила добре. Зібрано вже багато книжок. Професор знову збирався їхати в Україну. Раніше він ходив по візу до російського консульства. Тепер, у зв’язку з появою в Оттаві трьох українських дипломатів, пан професор поцікавився, чи не могли б ми йому допомогти оформити візу.

Ясна річ, ми виявили велике бажання допомогти добродієві Рудницькому, і я доручив першому секретареві з консульських справ Є. Кучеру взяти на себе цю справу.

Данило Кордельчук

Перед від’їздом до Канади я заходив до голови Інюрколегії Данила Кордельчука, говорив з кількома юристами. Тепер відбулася друга зустріч з Кордельчуком в Оттаві.

За словами Кордельчука, суть справи, якою займалася Інюрколегія, ось у чому.

У Канаді живе багато громадян колишнього СРСР. Потрапили вони сюди частково із Західної України ще 1939 року, а головним чином у час і після Другої світової війни, тікаючи від комуністичної влади та її бандитського НКВС. У цих людей залишилися родичі в СРСР. У час існування «залізної завіси» про якісь контакти з рідними годі було й говорити, і все-таки багато канадських українців відважувалися заповідати свою спадщину родичам в СРСР. У Канаді було кілька юристів, які спеціалізувалися на цій категорії цивільних справ і вели їх доволі вміло. Абсолютна більшість (десь близько 90 відсотків) — були справи громадян української національності, що заповідали свою спадщину українцям в Україні, отож документи неминуче потрапляли до Інюрколегії в Києві. А через те, що республіканська Інюрколегія була філією союзної Інюрколегії, то спадкові справи під різними приводами переводили до Москви і мурижили доти, доки не забирали гроші собі. В Україну і законному спадкоємцеві здебільшого