Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

 — … ніхто не міг знайти її, хоча шукав у кожній квіточці, кожній травинці. Дівчина перетворилася на зірку, спостерігаючи за світом, що вирував внизу. Так добре їй було світитись на небосхилі. Направляти моряків, чиї кораблі підкидає на хвилях шторм. Освітлювати дорогу парі закоханих сердець, що крадуться вночі на зустріч одне до одному. Її серце гріла думка, що маленька дівчинка, закинувши голову до неба, загадує бажання, дивлячись на неї. Ось воно, вічне щастя — дарувати людям надію, що так потребують цього. 
Що ж, колись казки були більш позитивні. Проте, погоджуюсь, менш реалістичні. От тільки Русалонька не пережила свого кохання, а всі інші щасливі, що аж верне.
Бріліант спала, рівно дихаючи. Я, нарешті, змогла сміливо оглянути її шрами. Вони виблискували в світлі нічника. Прекрасні, але ладні зруйнувати самооцінку маленької дівчинки. Світ жорстокий і це ніколи не зміниться. 
Залишаю приглушене світло, і тихо ступаючи, йду до виходу, книжка з ледь чутним звуком лягає на комод. Розвартаюсь через плече. Наче спить. Зачиняю двері так тихо, як тільки можу. 
Знаходжу чай, заварюю велику чашку і йду на ґанок, вдихати ніч. 
Ліс шумить, огорнутий вітром, комахи цвіркочуть в траві, моє серце все ще пошматоване. Цікаво, якщо Рік змушений буде вбити мене, чи стиснеться в нього серце, хоча б на секунду? Чи для нього це просто рутинна робота, як для стоматолога виривати зуби. Боляче, але необхідно. 
Що, як я спробую втекти? Просто зараз. 
Ні, без плану та запасів це буде найтупіша втеча в історії людства. Я маю оглянути все навколо і гарно розпланувати, перш, ніж щось робити. 
Чай смакує прекрасно, лимон та мʼята допомагають розслабитися. На секунду я навіть забуваю, чому я тут. 
Але розуміння накриває раптово, провокуючи порцію солоних сліз. Гадаю, я наплачуся за цей місяць стільки, що роками мої запаси пустуватимуть. Проте, що мені залишається? Я хочу обійняти себе, заколисати та заспокоїти, щоб всі проблеми пішли на задній план, щоб я забула, що доросла, щоб більше не думала про те, що життя котиться в прірву, без шансу зупинити це. 
Наречений любив себе більше за мене. Я ніколи не була для нього пріоритетом. От і отримала. Він зраджував мені (можливо регулярно), брехав та зневажав. 
Я розчарувалась у виконавці, якого боготворила, роками слухала його музику, асоціюючи з сумними та радісними подіями. Дідько, та я віддалась йому, навіть не назвавши своє імʼя. Ось він — справжній сором. 
Моя карʼєра летить в прірву. Нікому не потрібен дизайнер, який відсутній на робочому місці місяць, коли дедлайни просто горять. 
А ще мені огидне власне тіло. Після того, що сталося в бункері, я не можу торкнутися своєї вульви, навіть коли миюся. Руку, ніби бʼє струмом. 
Я витерла сльози тильною стороною долоні, злизуючи залишки з губ. Ніс залоскотало. Роблячи короткі часті вдихи, я набрала повітря в легені і чхнула, прикриваючись рукою. Разом зі слиною з рота, десь там, нижче, з мене вилилась порція нагадування, що завзята матка не отримала таку бажану для неї вагітність. 
Чорт, я сиджу на стільчику з білою подушкою. Якщо різко встати, є ймовірність, що менструальні виділення не зафарбують її в червоний. 
— Ну бляха, чому? — відчайдушно завиваю, дивлячись на червону цятку прямо в центрі композиції. 
— Будь здорова, — тихо промовляє Кайл за моєю спиною. 
Я скрикую, підстрибуючи. 
— Ти злякав мене! — тримаючись за серце випалюю я. 
— Щось сталось? Ти хотіла знати чому, — запитує він, наближаючись. 
— Обовʼязково підкрадатися, наче хижак — дивлюсь в його, знову розфарбоване, обличчя. Це означає, що він вирішував свої робочі питання. 
— Я і є хижак, — він демонструє ідеально рівні, білосніжні зуби в посмішці. — Чи ти забула? 
—Не мала такої можливості, — тихо промовляю, закриваючи собою стільчик. 
— Що ти ховаєш там? — він вказує за мою спину. 
— Н-н-н-нічого, — я ніколи не затиналася. До сьогодні. 
— Ти брешеш мені, Бет, — він підійшов ще ближче, майже впритул. Я сіла на стілець. — Що там в тебе? 
— Правда, нічого, — моє обличчя навпроти пряжки його ременя, але я тримаю зоровий контакт, злегка закинувши голову назад. 
— Бетані, — твердо каже він. — Підведися. 
Я облизую губи, панікуючи. Його кулаки стискаються до тремтіння. Невже він хоче мене вдарити? 
— Я нічого не ховаю, Кайле, клянусь, — рівно відповідаю. 
З моєї бісової вагіни виливається ще одна порція рідини. І я розумію, що там однією маленькою краплею не обійдеться. Все пропало. 
— Я сказав, підведися! — він кладе долоню на моє підборіддя, охоплюючи його знизу. — Негайно, Бетані! — загроза від нього сплює кисень в просторі. 
— Кайле, будь ласка,  — Шепочу я, тремтячи губами. 
Він опускає руку нижче, обережно хапаючи мене за горло і підіймає просто до своїх грудей. Я висока, але ледь дістаю маківкою до його підборіддя. 
Секунда тягнеться дуже довго. Він мовчить, дивлячись на стілець позаду мене. 
— В тебе почався цикл? — здивовано запитує він. 
— Оце так неочікуваність! — я все ще в його хватці. — може відпустиш і я спробую це випрати? 
— Чому ти мені не сказала про місячні? — він ослаблює хватку, але пальці злегка торкаються шкіри шиї. 
— А ти хочеш вести мій календар? — я стараюсь контролювати, що говорю, адже це він тут загроза.
— В тебе немає предметів гігієни, — констатує він. 
— Так, дякую, що нагадав, — примружуючи очі кажу я, подумки даючи собі ляпаса. 
— Тампони чи прокладки? 
— Перепрошую? - дивуюся я. 
— Що тобі купити? Чим ти користуєшся? 
Цікаво, під маскою він червоніє? Чи такий самий спокійний, як і його голос. 
— Ти ж це не серйозно? 
— Цілком. 
— Ти не будеш купувати мені тампони, — пирхаю я. 
— Чому ні? 
— Ну це якось… Не знаю… Ти не мій старший брат, і не мій хлопець, — я знизую плечима. — Футболка цілком впоралася б із завданням, якби я не чхала. 
— Ти використовуєш футболку, як прокладку? — дивується він, не приховуючи це. 
— Я ріжу її на шматки. Але технічно — так.
— Чорт, — він закидає голову і голосно ковтає. — Ще раз запитаю: тампони, чи прокладки? Можливо є якісь побажання? 
— І те, і інше. Побажань немає, — я знічуюсь. — І ця подушка, вона… я не знаю чи вона випереться, і взагалі… 
— Забудь про подушку, — перебиває мене Кайл, дивлячись в очі зверху вниз. — Я поїду в місто і все куплю, але варто змити грим. Постукаю в кімнату ось так, коли повернусь, — він відстукав ритм по столику. 
— Для чого таке шифрування? Хто ж ще може постукати в мої двері? 
— Можливо ти чекатимеш на Ріка. - звужуючи очі каже він. 
— Рік приходив до мене раз на день, щоб принести їжу, тому не думаю, що це зміниться. 
— Щось треба привезти з міста? — запитує Кайл. 
— Так, запах свободи, будь ласка.