Читати книгу - "Пора серця. Листування"

Тобі нових проблем, і вимагати від Тебе знову продовжити наш зв’язок від того моменту, коли ми його розірвали; я не буду в Парижі{138} заради Тебе. Однак може статися, що я все-таки буду там, раніше, а чи пізніше, — це може статися легко у зв’язку з моєю професією. І, щоб не виникло жодних непорозумінь, я хочу Тебе запитати, чи захочеш Ти знати, коли я приїду, чи матимеш Ти, наприклад, бажання, зустріти мене в цьому випадку, а чи ні? А може, Тобі неприємно буде знову мене побачити? Не сердься, коли я ставлю таке запитання, та Твій лист мене дуже збентежив, я розумію Тебе, і не розумію Тебе; я завжди пам’ятаю, наскільки все було складно, — Твої обурення й «гнів» зрозумілі — однак, чого я не можу збагнути, і про це я мушу якось сказати — то це цю жахливу непримиренність, це «жодного прощення й жодного забуття»{139}, страшну недовіру, яку Ти даєш мені так відчути. Коли я вчора знову й знову перечитувала Твого листа, на душі мені було дуже злиденно, усе видавалось мені позбавленим сенсу й даремним, мої зусилля, моє життя, моя праця. Не забувай, що «неясності», з якими Ти йдеш до суду, — це наслідок того, що я говорю в порожнечу. Я більше не маю можливості будь-що виправити, а це найгірше, що може із будь-ким статися. Моя ситуація стає дедалі примарнішою. Я все поставила на одну карту, і я програла. Що далі зі мною станеться, мене мало цікавить. Після того, як я повернулася з Парижа{140}, я більше не можу так жити, як раніше жила, я забула, що значить експериментувати, та й не хочу вже більше цього, я вже нічого не хочу. І не бійся, що я ще раз почну говорити про це — я маю на увазі минуле.

Поговорімо про інші речі: Шьонвізе транслюватиме Твої вірші{141} — наступного тижня він буде у Відні, і я переконана, що під час обговорень між його та нашою студіями цей «пункт» полагодять також позитивно. Зволікання не мають нічого спільного ні з Тобою, ні з нами, а цілковито залежать від зовнішніх труднощів. Радіостанція пережила саме велику кризу, дещо тепер виглядає по-іншому — і весь цей час було так багато технічних проблем, які впливають на функціонування великого підприємства, що безпосередня робота була дуже занедбана. Тим паче сумно, що нічого не чути від Гільди Шпіль. Та не падай духом! Це не повинно Тебе стосуватись.

Намагайся, будь ласка, бути свідомим того, що ми — Нані, Клаус, я та багато інших — часто думаємо про Тебе, і що одного разу хтось із нас матиме вільні руки й достатньо впливу, щоб усе обернути на ліпше.

Інґеборґ

29.1 Додаток

Останній абзац я вилучила,

бо тим часом надійшов Твій лист.

Відень, 19-го лютого 52 р.

Дорогий Паулю,

вчора Клаус читав в Арт-клубі{142} Твої вірші. Хоча я не могла там бути, бо не маю змоги так рано піти зі студії, проте зустрілася з Нані та Клаусом після читання. Ми посиділи ще трохи разом і випили келих вина за Тебе. Навколо нас було майже так, як у Парижі, навіть люди виглядали мало не так, як у Дьо Маґо{143}. Та все це не так важливо, бо атмосферу Парижа навіяли нам усе-таки Твої вірші, або сяйво, яке залишилося після них, і ми обговорювали, що Ти ймовірно робиш у цей же час. Може, у Парижі теж випав сніг, як і тут, а може, Тебе охопила туга за Австрією, і Ти думав про нас. Може, Ти кинув невелику сніжку зі свого балкона{144}, а ми спіймали її.

Після Твоїх віршів запанувала тиша, їх слухали, так, як би Ти собі цього тільки міг побажати.

Я зібрала для Тебе критичні замітки за останній період, однак не додаю їх до цього листа, а привезу зі собою. У травні — бо я насправді зможу поїхати в найперші дні травня. Клаус розповів мені також, що він знає від когось, ніби Ти бажаєш отримати повне зібрання творів Ніцше. Ми спробуємо знайти його, це не буде найближчими днями, однак я маю трохи надії отримати його у свого продавця книжок, ще до мого від’їзду. Чи Ліхтенберґ{145} є ще в списку бажаних подарунків??

Ганс Тіміґ читав у театрі «Космос»{146} — причому, прекрасно — Твої три вірші. «Фугу смерті», «Хто своє серце», «Спи собі…»

Гроші Клаус зняв з рахунку.

30 {147} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 8.4.1952

Дорогий Паулю,

напевно Ти отримав уже цими днями запрошення Німецької видавничої спілки{148} у Штутґарті на конференцію Групи 47 у Гамбурзі{149}. Я дуже рада, що все, нарешті, уже так далеко зайшло. Міло Дор{150}, який щойно повернувся сюди, відразу мене повідомив про це — я обговорила з ним усе ще до його від’їзду. Однак вичерпно поговорити з ним я зможу тільки завтра або позавтра, бо саме тепер я знову маю так багато роботи, що рідко виходжу з радіо ще до півночі. Та вперше за тривалий час я знову маю надію. Тепер усе знов-таки мусить повернути на ліпше. Мені також здається, що Твоє ім’я з кожним місяцем стає дедалі відомішим, для багатьох воно стало вже чітко окресленим поняттям.

Мені хочеться деколи, дуже коротко, на якусь мить прийти до Тебе й сказати: май терпіння, май ще трішки терпіння — хоча я знаю, наскільки тяжким усе стало, наскільки сумнівним, і що Ти вже довго, надто довго чекав і чекав. Та