Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

215
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 158
Перейти на сторінку:
треба знати, що за тими дверима?

— Агов, йолопи, ви граєте чи ґав ловите? — самовпевнено кидав Самі, і життя поверталося у звичне річище.

8

Наприкінці червня сталося те, чого я так боявся. Мені назустріч бульваром Сен-Мішель підіймалася Сесіль. Спіткання було неминуче. Вона йшла простісінько на мене. Була збуджена й говорила уривчастими фразами. Така ж несамовита манера розмови, що й у брата. Безапеляційним тоном вона попросила провести її до Сорбонни та, не чекаючи згоди, вхопила мене під руку й потягла на факультет. Я був здивований безперервними лавами студентів, що підіймалися і спускалися сходами, відшукували одне одного в какофонії, яка змушувала кричати, щоби було чутно. Сесіль вагалася, панікувала, була готова навіть утекти, від чого дужче стисла мою руку. Ми піднялися на другий поверх. Вона була напружена й мертвотно-бліда, але проштовхувалася крізь щільну масу студентів із високо задертою головою.

— Мішелю, благаю, іди глянь, — жалісним голосом сказала вона.

Я обернувся й побачив, скільки студентів буквально приклеїлися до стендів із результатами іспитів. Деякі переможно здіймали руку, інші занепадали духом чи взагалі плакали. Між них мені довелося буквально прокладати собі шлях до довжелезних списків, щоб знайти серед них її прізвище. Неочікувана штовханина відкинула мене на добрий метр. Для перестрахування я пробивався ліктями та плечима та ще й з такою впевненістю, немовбито це я для себе. Нарешті знайшов її ім’я: «Сесіль Вермон: прийнята, оцінка “достатньо добре”». Я заледве випхався. Вона стояла із заплющеними очима. Я прокричав:

— Сесіль, ти вступила!

Я підбіг до неї, і ми обійнялися. Вона мене мало не задушила. Я відчував її стан, її уривисте дихання на моїй шиї, її запах, тремтіння її тіла. Здавалось, обійми тривали вічність. У мене запаморочилася голова. Кілька секунд ми отак і стояли, аж поки на неї не накотилася хвиля радості. Я притиснувся до неї з ніжністю та насолодою. Вона охопила моє обличчя долонями та промуркотіла:

— Дякую, братику, спасибі.

Це вперше Сесіль мене так назвала, і нова близькість піднесла мене до небес. А коли вона ще й поцілувала в щоку, моє серце мало не вискочило. Вона радісно потягла мене назад через факультет. Окрилена Сесіль сміялася, підстрибувала, обіймала всіх підряд та підбадьорювала тих, хто не пройшов. Наче це була звична річ, вона мене з усіма знайомила, представляючи лише по імені. Відповідно, багато студентів здивовано на мене витріщалися. Я просто-таки спиною відчував ці погляди. Попри все, мене переповнювало відчуття полегкості, начебто я горобчик. Якоїсь миті ми опинилися на майдані Сорбонни в оточенні студентів, що обговорювали власні результати. Сесіль потроху отямилася, до неї повернувся природній спокій. Вона помітила Франка раніше, ніж він її. Щойно він побачив її радісне обличчя — усе второпав, обійняв її та закружляв. Вони так довго простояли. Франк запропонував піти на каву до переповненої кав’ярні. Сесіль узялася розповідати про іспити й пастки, яких їй пощастило уникнути. Спинити її було неможливо. Та ми й не намагались. Коротка стрижка, хлоп’яча зовнішність — вона була живим утіленням Джин Сіберґ[50]: настільки ж вродлива, настільки ж сяйлива, з такою самою грацією, з таким самим ніжним магнетизмом; от тільки наша Сесіль була брюнетка з карими очима.

Раптом вона схотіла, аби ми забрали П’єрові платівки. Наші відмовки не приймались. І ось ми опинилися в розлогих апартаментах на набережній Ґран-Оґюстен. Квартира здалась би понурою, якби там не царював відрадний гармидер. З часу П’єрового від’їзду Сесіль і пальцем нічого не торкнулась: порожні алкогольні пляшки, книжкові кучугури, переповнені попільнички, порожні тарілки, картини на підлозі. Усе це напрочуд оживляло спорожнілу оселю, і без того завелику для однієї людини. Вона звільнила нам місце на дивані, змахнувши на підлогу навали одягу, і зникла в пошуках платівок. Ми чули, як вона рилася в шафах, клянучи триклятий розгардіяш. Вона то з’являлась, то зникала. Франк поклав руку на моє плече.

— Здається, вам не сподобався «На останньому подиху»?

— Мені сподобався. А татові з Жульєтт ні. Вони не зрозуміли, що ти взагалі в ньому знайшов.

Франк замріявся: «…Я люблю дівчину з прегарною потилицею, прегарними грудьми, прегарним голосом, прегарними зап’ястями, прегарним чолом, з прегарними колінами…»

Очі в нього зволожніли, а на вустах завмерла легка усмішка. Сесіль повернулася до кімнати, несучи коробку платівок. А їх було чимало, і мені стало незручно брати. Вона уточнила братів намір:

— П’єр не віддає їх тобі, тільки позичає.

А що я мав не зовсім переконливий вигляд, вона вхопила пакет із перетягнутими резиночкою листами та зачитала нам останнього:

Люба Сесіль,

у мене триває відпустка. Погода чудова. Щоправда вночі мерзну. Я незмінно на посту в Сук-Архасі. Лінія Моріса виявилися дірявою, як сито, тому її продублювали лінією Шаля. Ото вже важка артилерія! По всій протяжності огорожа під напругою в п'ять тисяч вольт, а в деяких місцях і всі тридцять тисяч. До неї краще не наближатися. Я працюю з хлопчиною з «Елекрісіти де Франс», він-бо вже знається на напрузі, тому, якщо я зі своїм військовим стажем не прилаштуюся в якійсь адмінустанові, то перепрофілююся на електрика. Хай би яким неймовірним це здавалось, французька армія таки чогось навчилася на своїх помилках. Нарешті покладено край легендарним нездоланним важким укріпленням у дусі лінії Мажино: лінія Шаля — то звичайна загорожа, що дозволяє виявляти прориви, і в цьому вона до чорта ефективна. Така система дозволяє визначити, де саме стався розрив, та негайно відрядити туди наші підрозділи, які вже попередять та завадять проникненню з території Тунісу. Щойно надходить сигнал тривоги, ми пускаємо освітлювальні снаряди. Завдяки радарам та сітці з колючого дроту район оборони став аж надто спокійним. Тут тижнями нічого не відбувається. Відчуваю себе лейтенантом Дроґо з «Пустелі Тартарі» [51] . З єдиною відмінністю в тому, що мені нема з ким бодай про щось поговорити. А світ Буццаті уявний та взагалі утопічний: у його форту надмірна густота інтелектуалів на квадратний метр. У мене ж тут реальне життя: концентрація кретинів. Ми тільки те й робимо,

1 ... 15 16 17 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"